Є події, до яких долучаються не заради результату. Вони потрібні, щоб хоча б ненадовго відчути поруч людей, яких ніколи не бачив і, можливо, ніколи не зустрінеш.
Такою подією для Дніпровської політехніки став Радіодиктант національної єдності. В університеті його пишуть від самого початку, відколи у 2000 році в ефірі Українського Радіо вперше прозвучав текст для спільного диктанту.
Відтоді змінювалися аудиторії, покоління студентів, голоси в ефірі й сама країна. Незмінним залишалося просте бажання зібратися разом, узяти ручку й на певний час опинитися в одному мовному просторі.
Перед початком цьогорічного диктанту на зв’язок виходили учасники з різних куточків України та світу. На екрані змінювалися письменники й музиканти, дипломати, лікарі, військові, мешканці великих міст і невеликих громад. До трансляції долучилися 
українські полярники зі станції «Академік Вернадський». Поруч із ними з’явилися й пінгвіни, спокійна присутність яких додала цій великій розмові особливого тепла.
Багато учасників писали зі сховищ. За кожним кадром залишалися повітряні тривоги, робота, нестійкий зв’язок і звичайний неспокійний день воєнної країни. Та тепла нитка трансляції не переривалася. Голоси ведучих поєднували людей, розділених сотнями й тисячами кілометрів, і відстані на якийсь час ставали меншими.
У Дніпровській політехніці теж схилилися над чистими аркушами. Уважно слухали, записували й намагалися втримати не лише правильне написання, а й думку, закладену в тексті.
Цьогорічний Радіодиктант отримав назву «Лист, який не закінчується». Його написав письменник і ветеран російсько-української війни Артур Дронь. Близько двохсот слів автор переписував щонайменше двадцять разів, намагаючись залишити в них найважливіше.
Уперше Радіодиктант читали вдвох. Його голосами стали вчитель української мови та літератури Артур Пройдаков і співачка, волонтерка та засновниця книжкового застосунку UnderBooks Даша Астаф’єва.
Офіційний текст оприлюднять 29 жовтня. Тоді можна буде звірити написане, перевірити коми, закінчення й подвоєння. Проте Радіодиктант давно вже не зводиться до кількості помилок.
Його пишуть у різних містах, країнах і часових поясах. В університетських аудиторіях і сховищах, удома й на роботі, за тисячі кілометрів одне від одного. А потім починається трансляція, звучить перше речення, і вся ця відстань уміщується між голосом та аркушем.
У такі хвилини країна пише поруч.
Прес-служба НТУ «Дніпровська політехніка»
