Історія університету

Національний технічний університет «Дніпровська політехніка» народився наприкінці ХІХ століття як потужний заклад вищої освіти з фундаментальною підготовкою та розвинутим політехнічним спрямуванням. Головною метою його заснування було забезпечення практичними інженерами промислових підприємств краю, що активно розбудовувалися у зв’язку з бурхливим розвитком чорної металургії та гірничої справи. Ставши першим закладом вищої освіти міста Дніпра, Університет дав життя більш ніж двом десяткам навчальних закладів і наукових установ, серед яких Медична академія (1916), Класичний університет (1918), Хіміко-технологічний інститут (1930), Металургійний інститут (1930), Інститут фізичної хімії ім. Л. В. Писаржевського НАН України (1927), Науково-дослідний конструкторсько-технологічний інститут трубної промисловості (1929), Науково-дослідний гірничорудний інститут (1933), Інститут геотехнічної механіки ім. М. С. Полякова НАН України (1967) та ін.

16 червня 1899 року Державна Рада отримала «найвище затвердження» «Положення про Катеринославське вище гірниче училище», в якому було зазначено: «...2. Доручити Міністру землеробства і Державного майна відкрити перший курс означеного навчального закладу у вересні 1899 року».

Церемонія відкриття Катеринославського вищого гірничого училища (КВГУ) відбулася 30 вересня (12 жовтня за н.с.) 1899 року у палаці губернських дворянських зборів на території нинішнього парку імені Т. Г. Шевченка (нині – Палац студентів). Першим директором КВГУ було призначено гірничого інженера С. М. Сучкова (1899 – 1908).

Вище гірниче училище спочатку мало два відділення – гірниче та заводське. Навчальний план, згідно з «Положенням про КВГУ», передбачав викладання 23-х дисциплін: богослов’я, вищої математики, аналітичної механіки, будівельної механіки, прикладної механіки, гірничозаводської механіки, фізики, хімії, електромеханіки, мінералогії, геології і науки про родовища, геодезії, гірничого мистецтва, збагачення руд і кам’яного вугілля, маркшейдерського мистецтва, будівельного мистецтва, металургії, технології металів, креслення і нарисної геометрії, рахівництва і гірничозаводського господарства, технічного перекладу з іноземних мов (німецької або французької), надання допомоги при нещасних випадках. Навчальний процес забезпечували 13 викладачів, з них два ординарних професори (В. В. Курилов, Д. М. Синцов) та екстраординарний професор (С. К. Соболевський).

Невдовзі після заснування училища почалося будівництво перших навчальних корпусів. Проєктування нових будівель було доручено академіку архітектури О. М. Бекетову. Вже у 1901 році будівлі КВГУ (головний та хімічний корпуси) були збудовані, хоча добудова триповерхового головного корпусу відбулася в 1914 – 1915 роках за проєктом відомих архітекторів Олександра та Євгена Бернардацці. Все це на початковому етапі здійснювалося винятково на добровільно пожертвувані кошти.

На самому початку діяльності в училищі також були створені бібліотека з двома відділами, мінералогічний музей, хімічна, механічна і пробірна лабораторії, кабінети з кожної дисципліни.

Керівництво закладу, за підтримки місцевих органів влади і громадських організацій, клопотало про розширення навчальних курсів та отримання випускниками диплому не техніка, а інженера. У березні 1902 року клопотання КВГУ було розглянуто у Гірничому вченому комітеті і передано далі для обговорення у відповідних законодавчих інстанціях. 25 травня 1903 року було затверджено Постанову Державної Ради про термін навчання в КВГУ – 4 роки та присвоєння випускникам звання інженера. Таким чином, жодного випуску техніків не відбулося.

19 червня 1912 року, після тривалого обговорення законопроєкту, Державна Дума прийняла «Закон про перетворення Катеринославського вищого гірничого училища на Гірничий інститут» з 1 липня 1912 року. Його першим ректором став професор геології М. Й. Лебедєв, який з 1908 року обіймав посаду директора КВГУ. Згідно із законом, з 1 липня 1912 року скасовувалося «Положення про Катеринославське вище гірниче училище», встановлювався новий штат працівників і професорсько-викладацького складу, а з Державного казначейства виділялися кошти в сумі 1125370 рублів на добудову та остаточне облаштування Інституту. 1912 року в Катеринославському гірничому інституті (КГІ) було 44 викладачі, з них 14 професорів.

У той час в Інституті працювали такі видатні вчені як Я. І. Грдіна, В. О. Гуськов, С. А. Заборовський, Л. Л. Іванов, М. Й. Лебедєв, П. М. Леонтовський, В. М. Маковський, Л. В. Писаржевський, М. М. Протодьяконов, П. Г. Рубін, О. М.  Терпигорєв, М. М. Федоров, С. Б. Шарбе.

Про високий науковий потенціал Інституту того часу свідчать публікації наукових праць у технічних періодичних журналах, видані монографії, підручники, посібники, атласи. З 1905 року КВГУ систематично видавало «Відомості Катеринославського вищого гірничого училища» (з 1912 року – «Відомості Катеринославського гірничого інституту»). До 1917 року вийшло 23 збірники «Відомостей», опубліковано близько 500 наукових праць, у тому числі монографій і підручників. Вже у період становлення закладу вищої освіти тут формувалися перші наукові школи: Я. І. Грдіна – динаміка живих організмів, Л. В. Писаржевський – електронна хімія, О. М. Терпигорєв і М. М. Протодьяконов – гірниче мистецтво, В. О. Гуськов – збагачення корисних копалин, П. М. Леонтовський – маркшейдерське мистецтво, геодезія та геометрія надр, М.Й. Лебедєв – палеонтологія, П. Г. Рубін – металургія та коксохімія.

1918 року КГІ поповнився двома новими відділеннями – маркшейдерським та геологорозвідувальним і одержав право присуджувати науковий ступінь через публічний захист дисертацій. 1921 року було створено механічний факультет з двома відділеннями – гірничозаводським і електромеханічним. Відкриття нових спеціальностей диктувалося розвитком промисловості. Також було відкрито робітничий (підготовчий) факультет, який очолив професор В. М. Маковський.

До свого 25-річного ювілею КГІ мав кілька власних будівель, 35 кабінетів і лабораторій, 2 бібліотеки. В Інституті працювало 69 викладачів. КГІ мав три факультети: гірничий (з гірничим і геологічним відділеннями), металургійний та гірничо-механічний (з механічним і електротехнічним відділеннями). 1925 року на металургійному факультеті було створено хіміко-технологічне відділення для підготовки інженерів-коксохіміків, яке 1928 року стало окремим факультетом.

Згідно з наказом Вищої Ради народного господарства від 17 квітня 1930 року зі складу Дніпропетровського гірничого інституту (ДГІ) було виділено два галузевих вищих технічних навчальних заклади (ВТУЗи): «На базі металургійного факультету і заводського відділення факультету гірничозаводської механіки організувати Дніпропетровський металургійний інститут... На базі хімічного факультету створити хімічний інститут зі спеціальностями: вуглехімічна і мінеральна технологія...». Крім того, факультет кольорових металів передавався під нагляд Кольорметзолота, а 1931 року на його базі було створено Інститут кольорових металів (згодом Північно-Кавказький металургійний інститут). З 1930 року, у зв’язку з нав’язаною галузевістю, Гірничий інститут став готувати інженерні кадри лише для гірничодобувної промисловості та геологорозвідувальних робіт. 1932 року замість відділень з’явилися факультети: гірничий, електромеханічний та геолого-маркшейдерський.

У 1920-х – 1930-х роках процес формування наукових шкіл продовжувався. У цей період сформувалися школи фізика А. Е. Малиновського, електрозварювальника В. П. Нікітіна, електромеханіка Г. Є. Євреїнова, механіка О. М. Динника, петрографа Й. І. Танатара та ін.

Впродовж 1930-х років ДГІ зазнав значних втрат (близько 30 чоловік) внаслідок політичних репресій проти викладачів. Серед репресованих були професори Г. Є. Євреїнов, І. П. Бухиник, С. С. Гембицький, А. Е. Малиновський, П. І. Герасимов, А. Є. Гут, військовий керівник ДГІ О. Д. Семенов і багато інших співробітників.

З початком війни між СРСР та нацистською Німеччиною в 1941 році тільки в перші дні було мобілізовано близько 300 викладачів, співробітників та студентів Інституту. Серед них були доценти Ф. О. Абрамов, Т. М. Баринов, М. А. Богомолов, Б. Ф. Болотов, А. С. Глузбар, А. О. Іванов, М. В. Флоринський. Інститут, евакуйований на базу Свердловського гірничого інституту, восени 1941 року, рішенням Державного комітету оборони, тимчасово припинив свою діяльність. Багато викладачів зайняли інженерні посади на гірничодобувних підприємствах Уралу, Сибіру та Центральної Азії.

Діяльність Інституту відновилася у 1943 році: спочатку в Караганді, на базі Карагандинського гірничого технікуму, а згодом – у Дніпропетровську. Відбудовувалися зруйновані навчальні корпуси і лабораторії, поверталися з фронту викладачі, співробітники, студенти. Серед них – В. І. Гавриш, Ю. М. Зоткін, М. І. Розовський, О. В. Кузнецов, Є. С. Степанов, І. В. Вдовін та інші. Кілька сотень студентів та співробітників Інституту загинули на фронті. Налагоджувався навчальний процес, відновлювався науковий потенціал. До початку 1951/1952 навчального року було повністю відбудовано перший навчальний корпус, введено в експлуатацію навчальний буровий полігон, лабораторії, гуртожиток. Також у 1951 році було створено новий шахтобудівний факультет, нині – факультет архітектури, будівництва та землеустрою.

Відновлює діяльність науково-дослідний сектор. Наукові розробки професорсько-викладацького складу Інституту, дипломні проєкти студентів у цей період переважно були присвячені проблемам відновлення і розвитку Донецького, Криворізького і Нікопольського марганцевого басейнів.

До свого 50-річного ювілею Інститут нараховував 165 професорів, доцентів і викладачів, 34 кафедри, 22 лабораторії, 25 кабінетів, бібліотеку, навчально-експериментальний полігон і навчально-експериментальні майстерні. На 4-х факультетах за дев’ятьма спеціальностями навчалися 1942 студенти. У подальшому ці показники зростали. Технічне переоснащення промисловості мало своїм наслідком введення в ДГІ таких нових спеціальностей як «Автоматизація виробничих процесів» та «Електрифікація промислових підприємств і установок». 1962 року було створено електротехнічний факультет. Велика заслуга у відбудові та розвитку Інституту належала ректору П. Г. Нестеренку, який очолював його майже чверть століття.

У 1960-ті роки стали до ладу новозбудовані та реконструйовані навчальні та навчально-лабораторні корпуси, три багатоповерхові гуртожитки для студентів і аспірантів, навчально-виробничі майстерні, спортивний корпус, будівлі навчально-геодезичного полігону в с. Орлівщина.

1970 року в ДГІ працювали 474 педагоги, з них 34 професори, а випуск інженерів досяг 1200 чоловік. 1974 року до навчальних планів студентів було введено науково-дослідну роботу.

Успішний розвиток ДГІ відбувався під керівництвом ректорів О. О. Ренгевича (1963 – 1972), В. М. Потураєва (1972 – 1973), В. І. Онищенка (1973 – 1982), Г. Г. Півняка (1982 – 2021).

У травні 1993 року, за результатами державної акредитації, ДГІ отримав статус автономного державного вузу IV рівня та назву Державна гірнича академія України (ДГАУ). 11 червня 1997 року Указом Президента України Гірничій академії було надано статус Національної. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 року Національну гірничу академію України було перейменовано на Національний гірничий університет, який 2009 року, згідно з Постановою Кабінету Міністрів України, отримав статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу.

2001 року в Університеті було відкрито юридичний факультет, перетворений 2018 року на Навчально-науковий інститут гуманітарних і соціальних наук. 2002 року на базі створеного 1993 року економічного факультету було відкрито Інститут економіки з двома факультетами: фінансово-економічним та факультетом менеджменту. Того ж року в Університеті було відкрито Інститут електроенергетики, до складу якого входять електротехнічний факультет і факультет інформаційних технологій. 2012 року на базі гірничого факультету було відкрито Гірничий інститут, який у 2019 році отримав назву Інституту природокористування. Створений 1918 року геологорозвідувальний факультет з 2020 має назву факультету природничих наук і технологій. 2021 року в складі Університету було створено Навчально-науковий інститут державного управління.

З метою сприяння гармонійному розвитку всіх спеціальностей підготовки та наукових напрямів Університету, враховуючи міжгалузевість, закладену від самого часу його заснування, наказом Міністерства освіти і науки України від 20.12.2017 № 1635 Національний гірничий університет було перейменовано на Національний технічний університет «Дніпровська політехніка».

Університет відомий своїми визнаними науковими школами. Вони пов’язані з іменами професорів Ф. О. Абрамова, О. С. Бешти, М. Я. Біліченка, В. О. Бойка, В. І. Бондаренка, В. О. Бунька, С. А. Волотковського, Р. П. Дідика, Є. Ф. Епштейна, А. О. Іванова, В. І. Кармазіна, О. В. Колоколова, М. Ф. Кременчуцького, Б. О. Кузнецова, О. П. Максимова, М. Г. Новожилова, Г. Г. Півняка, П. І. Пілова, М. С. Полякова, В. М. Потураєва, О. О. Ренгевича, О. О. Співаковського, В. В. Ткачова, К. Ф. Тяпкіна, В. П. Франчука, О. М. Шашенка, П. М. Шилова, О. З. Широкова та ін.

НТУ «Дніпровська політехніка» має давні й тісні наукові та освітянські зв’язки з багатьма країнами світу. Історія співпраці з низкою провідних технічних ЗВО Європи триває понад століття. Пожвавлення міжнародних контактів розпочалося з набуттям Україною незалежності. Сьогодні НТУ «Дніпровська політехніка» співпрацює з багатьма університетами Німеччини, Франції, Польщі, Великої Британії, США, Іспанії, Австрії, Чехії, Туреччини, Швеції, Фінляндії, Бельгії та ін.

Університет має насичену історію культурного життя. 1968 року в ДГІ розпочала роботу літературна студія «Вуглик». 1963 року було створено студентську аматорську кіностудію «Юність» – лауреата багатьох фестивалів аматорського кіномистецтва, яка досі працює в Університеті. 1988 року було утворено гуманітарний факультет, завдяки якому студенти могли, окрім технічних курсів, слухати лекції з історії культури та мистецтв. З 1999 року при Університеті працює Інститут гуманітарних проблем ім. Героя України П.Т. Тронька.

НТУ «Дніпровська політехніка» має давні традиції, які поєднуються з сучасними завданнями, – готувати не лише високопрофесійні кадри, але й висококультурних особистостей, свідомих громадян своєї країни. Університет, пройшовши довгий шлях розвитку від Вищого гірничого училища до Політехніки, зберіг свої лідерські позиції та є уособленням кращих освітніх і наукових традицій.