10.10.2014

Творчість Олександра Довженка живе поза часом

У Центрі культури української мови ім. О.Гончара відбулося засідання, присвячене творчості не лише відомого українського письменника, але і режисера зі світовим ім’ям – Олександра Довженка.

Натхненно розповіла про життєвий шлях і творчість О. Довженка старший викладач Наталя Костюк. Далі студенти переглянули уривок з кінофільму «Поема про море», який увійшов до фонду класики українського кінематографу й ілюструє тогочасний соцреалізм.

Перший серйозний успіх до режисера прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». Фактично, Довженко ще у Харкові мав сценарій до цього фільму. Ідея належала Юркові Юртику (Тютюннику), який у співавторстві з Майком Йогансеном і написав сценарій фільму-легенди про скарб, закопаний гайдамаками в надрах гори. Але Довженко майже на 90 відсотків переробив цей сценарій. Він прагнув створити «свою Іліаду». Велетенська поетична фреска, що охоплює дві тисячі років буття, може бути зрозумілою тільки тим, хто знайомий з історією України. Дванадцять пісень цієї стрічки відтворюють легенди скіфів і варягів, запорізьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, більшовиків та білогвардійців. Усі вони поєднані одним персонажем — дідом, який уособлює патріархальне селянство, прив'язане до цінностей минулого. Фільм не вписується все ж таки у ряд фільмів, що були покликані формувати пролетарський реалізм, хоча і закінчується апологією соціалістичної промисловості. Довженко виправдовує більшовицьку революцію вірячи, що ця нова ідеологія ніби виникла з якогось давнього заповіту. «Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, а згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі.

Сам Довженко, через 10 років після заборони «Звенигори», писав про неї в автобіографії: «Звенигора в моїй свідомості одклалася як одна з найцікавіших робіт, це „прейскурант моїх творчих можливостей“, я зробив її одним духом — за сто днів, не зробив, а проспівав, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана… заговорити мовою великих узагальнень»

Своїх рідних молодших братиків Олександр Довженко ніжно називав «соловейками». Тож символічно звучала пісня « Про соловейка» у виконанні студентки Марини Передерій.

Микита Степанов прочитав уривок з оповідання «Мати». І ми згадаємо, що Олександр дуже любив матір, про яку писав: «Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди».Сім'я Довженка жила незаможно: землі було немало, проте вона була неродюча, натомість дітей було 14, тому батько «наймався в підводчики та смолярував». Діти в сім'ї швидко помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому у згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали «плач і похорон».

З Довженком-режисером познайомила студентів доцент Наталія Слобода, розповівши про особливості створення його кіношедеврів. У 1954–1955 режисер закінчує роботу над кіноповістю «Зачарована Десна», розпочату ще 1942 року, де він згадує своє дитинство. Її надрукують у журналі «Дніпро», але сценарію з неї Довженко не створить. У квітні 1956-го разом з іншими режисерами Довженко пише листа до міністра культури СРСР про нагальну необхідність технічного переоснащення кіностудій. Але вже цього не дочекається. Він ще встигне повернутися до Каховки, щоб бути присутнім при затопленні земель і почати перші проби. А 25 листопада того ж року помирає на дачі під Москвою. «Поему про море» (1956), «Повість полум'яних літ» (1961) і «Зачаровану Десну» (1964) поставить вже його дружина Юлія Солнцева. Крім того, вона зніме «Незабутнє» (1968) та «Золоті ворота» (1969) на основі літературних творів режисера. Фільми вважаються загалом суперечливими, тільки «Поема про море» виражатиме думку метра й розкриє головні теми: перетворення людини революцією та перетворення природи людиною. «Повість полум'яних літ» потерпатиме від різниці в часі між задумом сценарію у 40-і роки та його реалізацією. «Зачарована Десна» взагалі вважається пародією на задум Довженка.

Сам Довженко весь час тужив за Україною і в останні роки свого життя записав у щоденнику: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».

ІАЦ НГУ

Фото Артура Сімутіна (відеостудія «Юність» НГУ)