У Національному гірничому університеті працює багато жінок, які свою материнську любов проявляють і у вихованні молодого покоління. Це - велика цінність і справжній Дар!

Одна з історій про таких величних жінок є унікальною. Саме нею ми хочемо привітати жінок з Днем матері. Це історія про директора Центру культури української мови ім. О. Гончара, мати-героїню Ірину Цуп'як.

Блакитнооке дівча було схоже на ангелятко, любило малювати й гратися з ляльками, колихати їх… І купалося це ангелятко в любові мами і татуся.

«Діти – апостоли Бога, котрих день за днем Він посилає, щоб говорити про Любов, мир і надію!». Такий запис зробила понад століття тому царствена особа, мати п’ятьох дітей. Лише нещодавно прочитала цей вислів наша колега, доцент кафедри історії та політичної теорії Ірина Костянтинівна Цюп’як. Але серце її завжди відчувало глибину таких теплих слів. Вона теж мама п’ятьох дітей – чотирьох синочків і ластівки-дочки.

На початку листопада 2010 року, на засіданні ректорату Національного гірничого університету її вітали з почесним званням Матері-героїні. Вона ніколи не думала й не мріяла про це. Бо ж умови, за яких у нашій державі можна отримати таке високе звання, скажемо відверто, непрості. Напевне, все б так і залишалося (чи мало таких мам, які живуть без визнання), коли б не батьківська увага до цього ректора НГУ Геннадія Півняка. Він став ініціатором подання документів і дуже уважно слідкував, як просувається хід справи протягом більше ніж двох років.

Костянтин і Катерина

Молодий красень Кость Дуб і його струнка дружина Катя виглядали романтичною парою. Вони приїхали в приміське село над Сурою після університету. Він - філолог, вона - біолог. Кость Семенович став директором школи, з його рук автор цих рядків отримала свідоцтво про закінчення восьмирічки. А потім за його настановою вступила на філфак. І там він викладав нам українську літературу. Зародив любов до Гончарового слова. Бувало зустрічала свого вчителя і щоразу чула від нього захоплені розповіді про свою донечку, як вона навчається, як малює. А потім пішли повідомлення про народження онуків…

Першу школу любові ми проходимо у сім’ї. Ірина і її брат Слава отримали сповна тепла від своєї лагідної мами і турботливого тата, які тепер вже бабуся і дідусь, і леліють своїх улюблених онуків. Якось Ірина зізналася: «Якби ви знали, як я люблю своїх батьків!». Сказала так тихо і проникливо, що ці слова як дорогоцінність тримаю у своїй пам’яті.

Батько і мати – два сонця гарячих

Сім’я – це кілька «я», які повинні розтворитися у «ми». Як важливо мати терпіння, з якого може народитися любов, а своє "я" присвятити іншим. Сьогодні цю непорушну духовну істину заматеріалізований світ стирає на порошок. І тому так багато нещасних у своєму егоїзмі людей. Вони не розуміють багатодітних, дратуються : для чого стільки, тут з одним не знаєш, що робити… Хоча модне бажання «жити для себе» зрештою перетворюється на пусту безодню.

Роман й Ірина зустрілися на святі Козацької слави у Дніпропетровську біля театру Т.Г. Шевченка. Як з картинки перед нею з’явився цей легінь з Івано-Франківщини. Блискавкою майнуло - це Він. А він знайшов стільки символічних знаків цієї зустрічі, а до всього – вона вчителька української мови, про що давно мріялося…

Другу школу любові Ірина проходила в університеті. Як і батько, стала філологом. Бо ж філолог - це той, хто любить слово. Ця любов зароджувалося ще з колиски, з батькових віршів, а потім наповнювала серце на лекціях з української літератури й мови. Куратора - Нінель Іванівну - обожнювала. Однокурсниць любила і вони її теж. Й досі всі зустрічаються, допомагають одна одній. Був такий час - шукала роботу. Йшла містом у роздумах: чи хто захоче взяти матір з п’ятьма дітьми. А назустріч Світлана Ігнатьєва. «Давай до нас в гірничий, нам потрібен викладач. Ти ж дисертацію закінчила?». Ризикнув тодішній завідувач кафедри історії та політичної теорії Віктор Юхимович Пушкін і взяв її. Жодного разу за 10 років не пожалкував про це. На лікарняних майже ніколи не була. Завдяки найпершим помічникам - мамі, татові й чоловікові, діти завжди були доглянуті.

Ірина Костянтинівна одна з берегинь Центру культури української мови ім. О. Гончара НГУ. Архівідповідальна за будь-яку доручену справу. У творчій співдружності «Україна моя пектораль», «Тайноцвіт»…….. Безліч прекрасних зустрічей, виставок, щорічних Гончарівських читань організувала разом з колегами. Не скаржиться ніколи на якісь тяжкі обставини, виручить, допоможе без зайвих слів. А ще вона любить малювати. Разом з батьком створили дитячу книжечку «Калинчина аптечка». Умовили її виставити свої малюнки. Серед спроб – бажання написати образ Богородиці. Вона найближча її серцю…

- Людина може мати різні досягнення у праці, - говорить Г. Г. Півняк, - а є ось такі, людські і зворушливі. Ірина Костянтинівна надзвичайно обдарована жінка як учений, як педагог. Вона самостійно вирішує чимало справ, організовує цікаві заходи, я знаю, що вона гарно малює і всьому цьому навчає як своїх дітей, так і наших студентів. Мені надзвичайно приємно, що ця талановита жінка працює саме у нас".

Надія Гринько, ІАЦ НГУ