23.03.2018

«І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі…»

Шевченківські березини тривають в нашому виші. Ми вже повідомляли про успішний перебіг Шевченківських читань в НГУ–НТУ «Дніпровська політехніка», які відбулися за присутності високого гостя, директора Інституту літератури ім. Тараса Шевченка, академіка НАН України Г.Г. Жулинського.

Популярне видання «Українська літературна газета» №5 (219) від 9 березня видрукувала на двох шпальтах розлоге інтерв’ю Лесі Степовички з проректором НГУ Миколою Трегубом, яке стало сенсаційним: Україна відкрила для себе молодого нащадка Шевченківської родини. Блогери соціальних мереж активно обговорюють цю подію, висувають цікаві пропозиції щодо спілкування з прапрапраправнуком великого Кобзаря.

До Вашої уваги повний текст інтерв’ю, яке газета подала в дещо скороченому вигляді.

Інформаційно-аналітичний центр

______________________________________________________

«І БУДЕ СИН, І БУДЕ МАТИ, І БУДУТЬ ЛЮДИ НА ЗЕМЛІ…»

Інтерв’ю Лесі СТЕПОВИЧКИ з Миколою ТРЕГУБОМ

Вступ інформаційний

Доля розкидала нащадків Тараса Шевченка по всьому світу. Є вони у Польщі, Росії, Франції, Японії, США, та найбільше їх в Україні. Про те, що Наддніпрянщина ними багата, відомо завдяки пошукам дослідників цієї теми: нікопольського вчителя історії Павла Богуша, дніпровського письменника-краєзнавця Миколи Чабана та ін. Цікавість до долі Шевченкового роду не вщухає. Нещодавно стало відомо, що в Національному Гірничому університеті в Дніпрі працює нащадок Кобзаря. Це – випускник НГУ, кандидат технічних наук, доцент кафедри геодезії, який рік тому став проректором з науково-педагогічної, навчально-виховної роботи та перспективного розвитку НГУ. До речі, наймолодшим в Україні. Голова Ради молодих вчених НГУ, успішний, креативний, відтак, знайомтеся – Микола Володимирович Трегуб! Інтерв’ю з ним – до уваги читача.

___________________________

Л. С. – Шановний пане Миколо, мабуть, буде доцільно розпочати діалог з вченим із розмови про Вашу наукову діяльність. Якою була тема Вашої кандидатської дисертації?

М. Т. – «Методичні та інформаційні підходи до формування метричної інформації у державному земельному кадастрі.»

Л. С. – Ви є стипендіатом Кабінету Міністрів України для молодих вчених. Відомо також, що Ви отримали грант Дніпропетровської облдержадміністрації для реалізації наукових напрацювань для потреб регіону. Обидві нагороди Ви отримали за сукупністю робіт, які знаходяться у векторі Вашого докторського дисертаційного дослідження. Що ж це за вектор? І як звучить тема Вашої докторської дисертації?

М. Т. – Тематика досліджень пов’язана із забезпеченням сталого землекористування промислових територій.

Л. С. – Розшифруйте, будь ласка, для «ліриків», в чім полягає наукова цінність Ваших досліджень?

М. Т . – Пропонуються методи і моделі, які дозволяють раціонально використовувати території, на яких розміщено промислові підприємства. Таким чином вирішується проблема, яка знаходиться на стику багатьох наук: екології, геології, геодезії, а також права.

Л. С. – Поговоримо про гуманітарний вектор Вашої дільності. В НГУ традиційно приділяється велика увага розвитку гуманітарного виховання студентів. В нас діє низка культурних і мовних центрів різних країн, не кажучи вже про Центр культури української мови ім. О. Гончара, проводяться вечори і заходи, пов язані з розвитком гуманітарної сфери. Це не може не радувати гуманітаріїв. І це є сильною і привабливою стороною для абітурієнтів. Питання до Вас: Ставши вченим, чи не притлумили Ви у собі гуманітарія?

М. Т. - Через брак вільного часу на гуманітарний аспект у приватному житті залишається все менше можливостей. Хоча свого часу я закінчив музичну школу за класом акордеону. Але досвід студентського життя і проведення заходів різного рівня мені дуже допомагає щодня. Навіть зараз ми спільно з проректором з навчально-виховної діяльності Ю.Т.Хоменком часто готуємо зустрічі високоповажних гостей, а на одній з останніх, де був присутній голова обласної ради Гліб Пригунов я мав честь модерувати. Тому вважаю, що мені вдається поєднувати прагматизм з творчою складовою.

Л. С. – Тепер ближче до Тараса Григоровича! Під час Шевченківських читань, які нещодавно відбулися в НГУ, наш ректор, академік НАН України Г. Г. Півняк представив Вас директору Інституту літератури НАН України, академіку, М. Г. Жулинському. Як воно – почуватися нащадком великого Кобзаря?

М. Т. – Для мене це важлива складова життя. Ця інформація передається у нас в родині від покоління до покоління, тому я про це знаю з дитинства і з гордістю передаю це світовідчуття своєму маленькому синові.

Л. С. – Як Вам сподобалася лекція М. Г. Жулинського про Тараса Шевченка і Миколу Гоголя, яку він назвав «Вибір»?

М. Т. – Лекція була дуже цікава, не академічна, а жива. Ніколи раніше не замислювався, що вибір переслідує і мене протягом життя, починаючи з вибору україномовної школи і закінчуючи щоденним вибором напрямку розвитку та самовдосконалення. Впевнений, що подібні відчуття були властиві і моєму славному пращуру.

Л. С. – Молодий, вродливий, вільний вже від кріпацтва Тарас Шевченко, талановитий художник, випускник Санкт-Петербурзької академії мистецтв, мандруючи Україною, вперше прибув на Катеринославщину у 1843 році у віці двадцяти восьми років. Це – Ваш теперішній вік. Чи Вам говорили, що Ви дуже подібні до нього саме в цьому віці. Це – хвилюючий факт, адже деякі джерела подають інформацію, що власні діти у Тараса Григоровича все ж таки були. Як Ви ставитеся до цієї версії?

М. Т. – Спасибі за порівняння. Мені нічого невідомо про власних дітей Тараса Григоровича.

Л. С. – А як Ви сприймаєте версію, що Тарас – то син пана Енгельгардта?

М. Т. – Ви маєте на увазі опуси Бузини? Я на них не звертаю уваги, хоча свого часу цікавився цим питанням. Впевнений, що більшість фактів вигадані, а головна мета книжок – самопіар автора. Та найголовніше, що всілякі намагання паплюжити пам’ять Шевченка призводять до зворотної реакції – Тарас Григорович набуває дедалі більшої популярності.

Л. С. – А яку класну відсіч дав нахабному писаці академік Анатолій Кіндеревич у своїх гострих книжках «Бузинуті таємниці» та «Перевертень Бузина»! Розібрав по кісточках усі його низькі мотиви, як психіатр, не гірше від Фройда. Як Ви гадаєте?

М. Т. – Я знайомий з роботами Анатолія Володимировича, він у них системно і методично наводить факти, які повністю нівелюють точку зору і ганебні припущення пана Бузини. Дуже приємно, що є в Україні людина, для яко так багато важить справедливість, чесність та порядність. Тим більше, що факти, які наводить академік Кіндеревич, мають історичне та наукове підгрунтя, бо базуються на відповідних об’єктивних матеріалах.

Л. С. – Розкажіть, будь-ласка, звідки Ваше коріння? Яку гілку Шевченкового роду Ви уособлюєте? Хто з Ваших батьків – тато чи мама – є нащадками Тараса Григоровича Шевченка?

М. Т. – Шевченківська гілка починається з рідної старшої сестри Катерини Григорівни Шевченко, чоловіком якої був Антон Григорович Красицький. У них було четверо дітей: Аким, Максим, Степан і Федора.

Л. С. – Це ті четверо, що вижили із дванадцяти.

Відступ історичний, перший. Схоже, що в нашому краю гілочка шевченківського роду по лінії Красицьких простежується найкраще. У Тараса, як ми пам’ятаємо була старша, улюблена сестра Катерина (1804-1848). Вона доглядала за меншими братами й сестрами, й за Тарасом. Вела господарство, працювала в городі. Тарас дуже засумував, коли вона 19-літньою вийшла заміж за кріпака Антона Григоровича Красицького і переселилася до села Зеленої Діброви. Після смерті матері поет навідувався до сестри в Зелену Діброву. Тут його розуміли, тут він знаходив затишок і душевне тепло. Мандруючи Україною, Тарас відвідав сестру двічі: у 1843 та у вересні 1845 року.

__________________________________

М. Т. – Рід Катерини й Антона продовжила, зокрема, родина Акима Антоновича Красицького, народивши сина Филимона. У Филимона Акимовича було дві доньки Ірина та Катерина і два сини – Дмитро і Семен. Так от Красицька Катерина Филимонівна – це моя прабабуся, яка була одружена з Торохтієм Федором Леонтієвичем. Вони мали четверо дітей: три доньки і одного сина. Одна з цих доньок - моя бабуся Ганна Федорівна. Через її доньку, мою маму Наталію Миколаївну я є нащадком роду Шевченка.

Л. С. – Як цікаво! Хочеться розібратися, хто з Ваших родичів ким приходиться через сестру Катерину Тарасові Шевченку. Отже, Аким Красицький – це його племінник, Филимон Акимович – онук, Ваша прабабуся – Красицька Катерина Филимонівна – то правнука Шевченка, Ваша бабуся Ганна Федорівна – то його пра-пра-внука, Ваша мама – пра-пра-правнука, а Ви є пра-пра-пра-правнуком Тараса Шевченка. Боже, як же все близько, всього лише кілька поколінь! А Ви, пане Миколо, народилися в місті чи в селі? Як проминало Ваше дитинство – серед ланів і степів чи на асфальті? Ви жили у хатині, приватному будинку чи у квартирі?

М. Т. – Я народився в Дніпрі, закінчив міську школу. Ми жили у звичайній міській квартирі.

Л. С. – Отже, «садок вишневий коло хати» – це не про Вас. А чи доводилося бувати в селі, чи маєте там родичів?

М. Т. – Не доводилося, і родичів там не маю. Раніше моя бабуся Ганна Федорівна жила у Нікополі, але зі вступом в інститут у Дніпрі жила тут протягом усього життя. Тут вона одружилася і у Дніпрі народилися усі її діти та онуки.

Л. С. – Нікопольщина, козацька земля, омріяна Запорозька Січ – це ті місця, заради яких молодий Тарас мандрував нашим краєм. Як прикметно, що його нащадки проживають тут! Коли і від кого Ви вперше почули про те, що Ви із Шевченкового роду? Як це було?

М Т. – Це було завжди, відколи я себе пам’ятаю. Мене змалечку виховувала моя бабуся, вона читала мені Кобзаря. В її квартирі висів портрет Шевченка в рушниках, вона говорила: «Дивися, це наш великий предок, поет і пророк Тарас Шевченко, а ми – його нащадки». Я рано почав читати, і в шість років уже знав напам’ять поему «Кавказ»:

І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся – поборете,
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас сила
І воля святая!

Л. С. – Ці рядки читав Нігоян на барикадах Майдану!

М.Т. – Так, пані Лесю. І мені сподобався Ваш вірш «Шевченко на Майдані», який я почув від Вас на Шевченківських читаннях. І Ваша поетична концепція: «Так ось яким явився нам Тарас¸ У образі Самвела Нігояна!»

Л. С. – Дякую! В Інтернеті я не знайшла відомостей про Миколу Трегуба, як нащадка Шевченкового роду. А зараз пригадалося, що газета «Зоря» подавала кілька років тому статтю Миколи Чабана про нащадків Тараса Шевченка по лінії сестри Катерини. І там серед інших йшлося і про Ганну Федорівну Торохтій. І про те, що вона полишила роботу, коли у неї народився онук Микола. То, певно, про Вас йшлося?

М. Т. (усміхається): Мабуть, так.

Л. С. – Тепер цей нащадок виріс і читача цікавить, як йому йдеться, і все про його рідних. Розкажіть трохи про Вашу бабусю Ганну Федорівну Трегуб, по матері Красицьку, по батькові Торохтій – дочку Катерини Филимонівни Красицької.

М. Т. – Будь-ласка! Вона народилася в селі Зелений Гай Криворізького району. З 1951-го з родиною жила в Нікополі. Там закінчила жіночу українську школу, а у 1957 році – Дніпропетровський металургійний інститут. Вийшла заміж за свого однокурсника, металурга Миколу Григоровича Трегуба, який понад півстоліття пропрацював на заводі імені Петровського, і став заступником директора цього підприємства. У них народилися дочка, моя мама Наталія та син Віктор. Тривалий час вона працювала в Міністерстві чорної металургії України і стала провідним фахівцем відділу. У 1989 році народився я, і бабуся зайнялася моїм вихованням.

Л. С. – Розкажіть, будь ласка, чим займалася професійно Ваша мама?

М. Т. – Мама закінчила медичний інститут у Дніпрі і працювала лікарем акушером-гінекологом, після мого народження понад двадцять років була завідувачем відділення одного з пологових будинків нашого міста, зараз перейшла працювати у приватну клініку, але все одно працює за фахом. З раннього дитинства я себе бачив тільки лікарем, але так склалося, що саме за маминої ініціативи медичний напрямок був повністю закритий для мене.

Л. С. – Пане Миколо, чи Ви маєте якесь офіційне посвідчення, можливо, сертифікат про Вашу приналежність до великого роду? Чи брали участь у засіданнях генеалогічних товариств, клубів?

М. Т. – Не доводилося брати участі , і не маю ніяких сертифікатів.

Л. С. – Чи знайомі Ви з іншими нащадками Шевченкового роду? Чи підтримуєте з ними зв’язки?

М. Т. – У дитинстві до моєї бабусі приїздили її сестри, і я з бабусею бував у Нікополі. Пам’ятаю, як вона розповідала, що до нас у гості приїздив із Києва наш родич письменник Дмитро Филимонович Красицький, він дарував нам свої книжки з підписом. Я прочитав їх усі: «Дитинство Тараса». «Юність Тараса». «Тарас-художник». «Тарасові світанки».

Відступ історичний другий. Дмитро Филимонович Красицький (1901-1989), український письменник, літературознавець. Жив і працював на Наддніпрянщині в 1922-1946 роках. Зокрема, був директором російського театру і театру шевченківців у Дніпропетровську. Очолював районні відділи народної освіти. Брав участь у визволенні Дніпропетровщини, у форсуванні Дніпра в районі Військового. Восени 1943 р. очолив історичний музей, був деканом історичного факультету та проректором Дніпропетровського державного університету, очолював кафедру.

У 1946-му історик залишає з сім'єю Дніпропетровськ і остаточно оселяється в Києві, де працює директором заповідника «Києво-Печерська лавра», згодом директором будинку-музею Т. Г. Шевченка, потім завідувачем наукової частини музею Шевченка Академії наук України. Письменник опублікував понад 500 статей, нарисів, багато працював у шевченківських архівах. Є автором десятка книг: «Дитинство Тараса», «Юність Тараса» (1960), «Смерть і похорон Шевченка» (1961), «Великий Кобзар у пам'яті народній» (1961), «Тарасова земля» (1962), «Дітям про Шевченка» (1962), «Роздуми над словом Шевченка» (1963), «Тарасові світанки» (1967), «Тарас - художник» (1971), «І оживе добра слава» (1986). Деякі книги вийшли в Москві в російських перекладах. .

Письменник охоче навідувався з Києва у Дніпропетровськ, де прожив тривалий час, де жили його сестри з сім'ями. Часто відправляв родичам кожну свою нову книгу з автографами. Помер і похований Дмитро Красицький в Києві.

______________________________________

Л. С. – Пане Миколо, у 1991 році в Києві було створено сімейну громаду «Шевченкові нащадки», ініціатором чого стала саме родина Красицьких. У березні 1992 року громаду перетворено на Всеукраїнський благодійний культурно-науковий фонд Тараса Шевченка, Президентом якого стала Людмила Олександрівна Красицька, нащадок Тараса по лінії Максима Красицького. Чи Вам доводилося спілкуватися з нею? Чи маєте Ви книгу про рід Красицьких «Гілки Шевченкового роду»?

М. Т. – Моя бабуся підтримувала стосунки з нею, бувала у Києві. А пані Людмила Красицька приїздила до нас. А зараз таких зустрічей, на жаль, не відбувається. І книги такої я, на жаль, не маю.

Л. С. – Чи доводилося Вам бувати в Шевченківських місцях - на Київщині, Черкащині, Полтавщині, Чернігівщині, в Санкт-Петербурзі?

М. Т. – На жаль, ні. То навчався, тепер багато роботи з’явилося: лекційної, адміністративної, наукової. Але цього літа збираюся із сином неодмінно побувати на Полтавщині. Треба ж із чогось починати!

Л С. – В Шидієві є шевченковий слід, і три малюнки Тараса Шевченка лишилися. Ви, пане Миколо, ще дуже молодий, все життя у Вас попереду, і я бажаю Вам відвідати ці святі місця, які дають надзвичайну наснагу усім, хто там побуває. А що вже про Вас казати, нащадка по крові!

М. Т. – Дякую, я на це сподіваюся.

Л. С. – Серед Шевченкових нащадків відомо багато талановитих людей, які стали вчителями, митцями, письменниками, вченими. Серед них найяскравіші – художники Фотій Красицький, Яків Шевченко, Валерій Красицький, Микола Лихошва. Людмила Красицька пише вірші. Чи відчуваєте Ви у собі хист до малювання, до писання віршів чи прози?

М. Т. – До малювання – ні. А от до писання, тут щось є. Раніше я віршував, а тепер тягне до прози.

Л. С. – Як цікаво! Можна щось послухати чи прочитати?

М. Т. – Ой, мабуть, не варто! Це тільки для родинного кола.

Л. С. – Який же Ви скромний, пане Миколо! Розкажіть тоді, будь-ласка, про Ваше вже власне родинне коло! Про Вашу дружину-красуню. Чим займається пані Юлія?

М. Т. - Юлія за фахом землевпорядник, ми разом навчалися в одній групі в університеті. Зараз вона завершує навчання в аспірантурі і готується до захисту дисертації. Цього року у нас буде перша спільна вагома річниця –

п ‘ять років подружнього життя. У неї є чудове хобі – вона вивчає турецьку культуру, звичаї, мистецтво і працює над його популяризацією.

Л. С. –- Ваша дружина є племінницею відомого артиста, фронтмена гурту "Вертеп", Тимофія Хом яка. Цей гурт грає етно-рок-музику, народні, гайдамацькі та повстанські пісні в модерній обробці. Яку музику слухаєте Ви?

М. Т. – Я знайомий з творчістю пана Тимофія. На жаль, через брак часу, публічне життя складається не так активно, як того хотілося б. Не залишається часу на театри, концерти. До народження сина ми з дружиною часто «виходили на люди», а зараз частіше слухаю музику під час подорожей або дорогою у відрядженні.

Л. С. – Розкажіть про синочка!

М. Т. – Три роки тому у нас з Юлією з'явився наш найкращий друг і помічник. Ніколи не забуду морозний сонячний ранок того дня і нашу першу зустріч. З ним ми по-новому відкриваємо Світ, вчимося, хвилюємося, бавимося, досягаємо нових вершин. Він є нашою надією і нашим маленьким щастям, щодня ми прагнемо гідно відповідати статусу Його батьків і сподіваємося, що нам усе вдасться. Хочеться, щоб Олександр виріс здоровим і щасливим, гідним нащадком свого роду, а ми будемо завжди поряд.

Л. С. - Що полюбляє робити малий Сашко?

М. Т. - Ходить до дитячого садочку, дуже любить вивчати вірші, а також вигадувати незвичайні історії, в яких він є головним персонажем. Також йому подобається танцювати, але зовсім не любить малювати. Щовечора перед сном ми читаємо нові оповідання і часто разом вигадуємо історії.

Л. С. – Пане Миколо, чи Ви вже створили графічно своє родове дерево?

М. Т. - Так, я дослідив деякі напрямки, зв’язався з одним дослідником–шевченкознавцем із Росії. Вже багато гілок досліджено, але цю роботу ще не завершено. Ось тут дивіться, вже і мій синок Олександр є!

Л. С. – Ваш великий предок був людиною романтичною і мало приділяв уваги справам матеріальним, буденним. Ви – представник нового покоління українців, яке має раціональне мислення. Вам, як проректору, довірено вельми прагматичну місію, займатися грантрайтингом, пошуком коштів для вишу. У Вас це виходить? Чи любите Ви гроші і чи гроші люблять Вас?

М. Т. - Певною мірою, грантрайтинг виходить. І в цім заслуга всієї нашої команди, яка крок за кроком успішно вирішує поставлені перед нею завдання. Особливо це відповідально тепер, коли наш виш отримав статус Національного технічного університету «Дніпровська політехніка». Що ж до грошей у моєму житті, я ставлюся до них спокійно. Мені вистачає того, що я заробляю.

Л. С. – Розповідають, що Вас, як молодого вченого, запрошували на роботу до Києва. Що це за історія?

М. Т. – Після закінчення аспірантури Київського національного університету будівництва і архітектури я міг залишитися працювати в Києві, були пропозиції як із закладів вищої освіти, так і з виробничих підприємств, але я повернувся до Дніпра. До рідної alma mater, бо університет – це не лише старовинні стіни старовинного будинку, а насамперед люди, порядні, товариські, і дух команди, з якою працюєш.

Л. С. – Я пам ятаю Вас ще студентом, вдалим, артистичним ведучим вишівських вечорів, які Ви вели разом з Мариною Пашкевич, до речі, чудовою українською мовою. Відтоді проминуло якихось десять літ, і пані Марина нині вже доктор наук, професор, очільник кафедри, а Ви – проректор і пишете докторську. Нові успішні українці. А «горка» для Вас – справді рідний дім. А педагогічний колектив – друга родина?

М. Т. – Саме так, мене ще малого приводили в НГУ і школярем я відвідував тут заняття з англійської мови, потім німецької та іспанської. Загалом, з університетом пов’зано понад двадцять три роки мого життя.

Л. С. – А Вам усього двадцять вісім. Як часто Ви звертаєтеся до «Кобзаря»? Які вірші здаються Вам найактуальнішими сьогодні?

М. Т. – Мені здається, що геніальність Шевченка саме в тому, що кожен з віршів можна інтерпретувати, зважаючи на сьогодення, саме так проявляється неординарний та інколи навіть лякаючий його дар передбачення. Я вже говорив, що одним з найулюбленіших моїх творів є поема «Кавказ», яка сьогодні, як ніколи, актуальна і доречна. Незважаючи на те, що з моменту її написання минуло понад півтора століття, поема влучно описує стосунки «братніх» народів сьогодення:

«…Ми християни: храми, школи,
Усе добро, сам бог у нас!
Нам тільки сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!...»

Л. С. – Пане Миколо, Вашому великому пращуру належать полум’яні рядки:

«Я так її, я так люблю

мою Україну убогу,

що прокляну за неї бога,

за неї душу погублю.»

Цей стан душі, такий накал пристрасті називається одержимістю. Одержимими були Леся Українка, Василь Стус та Василь Симоненко, шістдесятники, які за свої переконання йшли в ГУЛАГи. Такими жертовними були бійці Української Повстанської армії, які зі словами «Батьківщина, або смерть» йшли на смерть. Такими є добровольці, які пішли в АТО захищати Україну та її незалежність. Чи можете Ви підписатися під цими рядками Тараса Шевченка?

М. Т. – Дуже риторичне запитання, адже патріотизм, шанобливе відношення до батьків, родини, держави має передаватися з молоком матері і має бути природнім почуттям кожної людини. Незважаючи на те, що більшу частину життя Шевченко жив за межами України, він завжди переймався болями й долею України. Я захоплююся моїм пращуром, і цими героїчними людьми, але усвідомлюю, що не кожен здатен на таку граничну одержимість, а лише обрані. На те вони й обрані, що їх небагато. Я ж належу до людей, які готові, не шкодуючи сил, працювати на розвій та процвітання нашої освіти, науки і держави.

Л. С. – Щоб б Ви побажали нашим студентам в день народження Великого Кобзаря?

М. Т. – Завжди пам’ятати і цінувати своє коріння, бути гідними нащадками свого роду, плекати рідну мову, звичаї, культуру, постійно самовдосконалюватися. Пам’ятати Шевченкове: «Чужому навчайтесь і свого не цурайтесь…»

Л. С. – Чого б Ви побажали читачам «Української літературної газети»?

М. Т. – Я впевнений, що пройде невеликий проміжок часу, скінчиться війна, усе в Україні стане на свої місця, дії та бездіяльність буде оцінено і зроблено належні висновки.

Л. С. – «Настане суд, заговорять І Дніпро і гори!»…

М. Т. – Так, цей час наближав у своїх творах Тарас Шевченко:

«І забудеться срамотна
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє. ....

Обніміться ж, брати мої,

молю вас, благаю!»

І ми маємо постійно бути готовими до великої роботи – відроджувати міць і славу України, примножувати надбання нашої держави. Цього я щиро усім нам бажаю.

Післямова.

На моє прохання пан Микола приніс з дому, з маминої бібліотеки скарби його дитинства. Гортаю пожовтіли сторінки книг Дмитра Красицького, добре знайомі мені, як і кожній нормальній українській дитині, яка зростала з ними. «Дитинство Тараса», підписано автором «Родині Торохтіїв з пошаною. Автор. 20.IX/1960. Підпис».

Дмитро Красицкий «Детство Тараса». Москва 1961. з підписом «Родині Шевченка Трегуб на добру згадку. Правнук Шевченка по сестрі Катерині Дмитро Красицький»

Дмитро Красицький «Юність Тараса»(Київ: Веселка. 1967). «На добру згадку родині Торохтіїв. Сердечно автор. Київ, III. 1968».

Дмитро Красицький. «Тарас-художник». (Київ: Веселка, 1973). з підписом: „Родині Трегуб родичам Шевченка по сестрі Катерині – правнук Шевченка Дмитро Красицький».

І всі ці книги позначені екслібрисами «Бібліотека Трегуб Н.Г.» Ці книги читала дитиною мама пана Миколи, а коли народився син, вони стали і його духовним надбанням. Між сторінками любовно збережені домашні реліквії – вирізка з «Литературной газеты» з поздоровленням письменника Д. Ф. Красицького з 85-річчям, нариси про родичів, причетних до великої родини.

Дорогоцінний родинний архів Трегубів шанобливо зберігається в тиші книжкової шафи. І при цьому все скромно, без галасу, без зайвого пафосу. Який-небудь Пупков вже давно б придбав собі сертифікат, чи квазі-сертифікат, що він – шляхетного чи то пак дворянського роду. А тут найкращим сертифікатом постає простий авторський підпис на книжці правнука Тараса Шевченка Дмитра Красицького. Тоненька родинна ниточка тримається на кількох словах підпису на книжці. А ще у краплинках крові, яка перетікає-передається непомітно з роду в рід і озивається до нас сьогодні присутністю, я б сказала, чудесним явленням нам такого от клона Тараса Шевченка, як пан Микола Трегуб. Порівняйте самі їхні портрети! Правда ж схожі?

P.S.

Нещодавно Микола Трегуб поширив на своїй сторінці у фейсбуці допис від Освітній Портал ТМ: « Міністр відзначає, що законодавство передбачає використання працівниками в робочий час української мови в закладах освіти всіх рівнів – від дитсадків до університетів, включно з закладами позашкільної освіти (до яких належать, наприклад, музичні та спортивні школи). Це стосується не лише уроків, лекцій чи семінарів, але й навчальних матеріалів, різноманітних заходів і взагалі «спілкування педагогічних, науково-педагогічних та інших працівників зі здобувачами освіти в рамках навчального процесу».

Я пораділа за наш виш, в якому шанується українська мова. І в цьому є й частка роботи Миколи Володимировича Трегуба, бо навіть сама присутність на високій керівній посаді молодого перспективного проректора, нащадка Великого Кобзаря, є важливою і значущою для розвитку гуманітарної сфери і поширення шевченківського духу у стінах Дніпровської Політехніки.

Лютий 2018. Місто Дніпро.

______________________________________________________