«Це було село із мрії, воно відкривалося, щойно ти переїхав через Просяниківську гору, довкола розливався широкими хвилями степ, який далі обривався, а село лежало в степу, точно й дбайливо покладене між горою, яка затуляла його від стугонливих степових вітрів, і безмежним колгоспним садом, що розгонисто застиг понад обривистим спуском до безмежного, як світ, простору», – так Павло Загребельний писав у романі про село свого дитинства – Солошине, найвіддаленіше в Кобеляцькому районі Полтавської області, але пізнаване серед тисячі. 

Село козацьке, майже триста років його заснував козак Солоха. Солошине було розташоване на піщаному березі Дніпра, поблизу озер, але з будівництвом Середньодніпровської ГЕС змінило своє розташування. Мешканці села з покоління в покоління передавали хліборобські знання й здібності, хоча займалися різними ремеслами.

Цікавою, наповненою правдивими твердженнями була розповідь Віри Михайлівни про історію й розвиток села, особливо про його уродженців, які прославили Солошине на всю Україну й не лише – просвітник, священник Микола Васильович Пірський, художник Сергій Миколайович Брайко, відомий український письменник XX століття, громадський діяч Павло Архипович Загребельний. 

З відчуттям великої поваги й трепету заходили студенти й викладачі Дніпровської політехніки на батьківське подвір’я й у будинок великого прозаїка, лауреата багатьох державних премій, Героя України, Павла Загребельного. Його приїзд у відпустку був не лише святом для батька, а й мешканців усього села. Тривалі розмови до ранку з щедрим українським застіллям, піснями. Сам співав рідко, але із задоволенням слухав, особливо любив «Ой чий там кінь стоїть». З Павлом Архиповичем радилися, уважно слухали, пишалися. Знали, що ще в дитинстві читав більше від усіх в селі. Згадували, як дивувала Елла Михайлівна, дружина письменника, шляхетною елегантністю й вишуканими стравами, як їхні діти любили спати в дідуся на печі... Залюбки й студенти посиділи на припічку – Аделіна Васильєва, Дарина Полтавська і Ярослав Грецький. Споглядали все, адже багато чого в будинку торкалися руки Митця.

Особливо студентів-філологів вразили особисті речі Павла Загребельного, які знаходяться в музеї школи – ручки, якими писав романи, горнятко, книги, окуляри, світлини шкільних років, валіза, з якою майбутній письменник поїхав на навчання в післявоєнний Дніпропетровськ, рукописи творів.

Наповнені інформацією й позитивними емоціями після експедицій у села Суха й Солошине, студенти-філологи заїхали ще й у Комендантівку. Бути за декілька кілометрів і не відвідати унікальну пам’ятку – піраміду-усипальницю, яких на всю Україну лише дві, було б великою помилкою. Піраміда височіє в кінці села біля цвинтаря. Ця 15-метрова гранітна споруда належала роду Білевичів, які дбали про освіту й морально-етичне виховання в Комендантівці й навколишніх селах, відкривали школи, купували книги.... 

Цій унікальній пам’ятці архітектури вже більше ніж 140 років. Олександр Білевич на початку 60-х років ХІХ століття побував у Єгипті, був вражений пірамідами і вирішив спорудити подібне в селі. Вона виконана з обтесаного гранітного каменю, розчин, що з’єднує блоки, був виготовлений за особливою технологією з додаванням яєчного білка й крові тварин. Це надало розчину стійкості та довговічності. Сплюндрували й пошкодили її за радянського часу – прах родини було винесено й викинуто, домовини (дубові, оббиті цинком) пустили на корита свиням. Саму ж піраміду зруйнувати не змогли навіть у роки Другої світової, то зробили з неї склад для хімікатів. Відновлювати почали з 2000-х років. 

Щиро дякуємо за все Полтавщині й одержимим полтавкам!