16.08.2019
"Доля університету в долях наших жінок" - Ганна Швидько
До
120-річчя НТУ "Дніпровська політехніка" Жіноча рада університету підготувала цикл нарисів
"Доля університету в долях наших жінок". Сьогодні розповідаємо про
Ганну Швидько, видатного історика-науковця, краєзнавця, педагога, доктора історичних наук, професора кафедри історії та політичної теорії, заслуженого діяча науки й техніки України. В цьому нарисі читачі знайдуть чимало цікавих фактів з історії
НТУ «Дніпровська політехніка».
Уривок
"Ця сторінка, а радше розділ, історії життя розпочата восени 1995 року і відкрита, можна сказати, не з власної волі та майже несподівано. Так іноді трапляється, коли “коса находить на камінь“. Проте, на душі було тяжко і тривожно. В минулому залишилися колеги, учні, створена кафедра, що знаходилася в стадії піднесення й уваги до неї громадськості на хвилі розбудови незалежної держави, авторитет і повага (останнє з лексикону офіційних в ті роки характеристик, але приємно думати про їх адекватність), а попереду – невідомість, новий колектив, загальна атмосфера, сумнів у потрібності набутої професії у технічному виші. Знала тільки – назад вороття не буде, нехай і заради збереження своєї гідності, але ж пішла сама і сама просила прийняти на роботу там, де завідомо буде некомфортно працювати – знаю всього кілька викладачів-істориків. Навіть ректора майже не знала – до цього доводилось декілька разів бачити на заходах культурно-історичного характеру, здається в музеї ім. Д. Яворницького.
Пригнічений настрій патріота свого університету (так себе завжди відчувала зі студентських років) посилювався фізичними стражданнями через активну фазу захворювання суглобів. Противагами песимізму були тільки підтримка чоловіка (на той час директора історичного музею ім. Д. Яворницького) та впевненість у позитивній репутації в середовищі активної громадськості, принаймні, міста. Вважаю, що люди сільського походження (надто ще не таких далеких часів) завжди відчували на собі роль громадської опінії, яка впливала на формування характеру і поведінки таких чеснот, як відношення до роботи, повага до старших і керівників, готовність надати допомогу в разі необхідності тощо.
Навіть найближчі друзі та колеги-учні не могли зарадити справі й заспокоїти, бо ніхто не був посвячений у намір змінити місце роботи, окрім однієї співробітниці кафедри, яка зненацька застала мене в кабінеті у сльозах після вирішальної розмови (по суті, “або-або“), та, мабуть, і вона думала, що то намір на емоції... Отже, у призначений день і час відбулася зустріч з ректором гірничої академії Г. Г. Півняком, який тоді очолював і Раду ректорів вишів України та добре знав стан справ у вищих навчальних закладах; це, мабуть, сприяло тому, що він з розумінням сприйняв мотиви мого переходу з університету до гірничої академії, знайшов обнадійливі слова… Проте, залишимо осторонь емоції, можливо, і вельми цікавий сюжет сприйняття несподіваної колеги завідувачем кафедри та колективом, в якому мені судилося працювати (пізніше жартома я називала себе “подкидышем“ в колективі). Природно, що різними каналами нові колеги з’ясовували причини незрозумілого переходу з університету, наявність негативного “хвоста“. Немає. І не могло бути."