Унікально талановиті жінки працюють у нашому університеті. Серед них яскрава зірка – Ганна Кирилівна Швидько, видатний історик-науковець, краєзнавець, педагог, доктор історичних наук, професор кафедри історії та політичної теорії НТУ «Дніпровська політехніка», заслужений діяч науки і техніки України. Людина виняткової працелюбності, старанний і чесний плугатар на ниві історії.

 

1963

Біографічні дані

Народилась у невеличкому селі Бажани, що в Петропавлівському районі Дніпропетровської області. З дитинства мала палку жагу до знань. У 1967 році вступила на історико-філологічний (з 1971 р. – історичний) факультет Дніпропетровського державного університету (нині Дніпровський національний університет ім. Олеся Гончара). З першого курсу студентка окрім навчання зацікавилася наукою. Поштовхом стала літня археологічна практика 1968 р., яка проходила в Кам’янці-Подільському.

1971, 5 курс

У лютому 1980 р. в Інституті історії АН УРСР Г.К.Швидько захистила кандидатську дисертацію на тему: «Радянська історіографія соціально-економічного розвитку міст України у XVI–XVIII ст.». У 1987 р. в Інституті історії АН УРСР Ганна Кирилівна захистила докторську дисертацію на тему «Джерела з соціально-економічної історії міст Лівобережної України другої половини XVII – першої половини XVIII ст. Через рік після захисту Г.К. Швидько обійняла посаду професора кафедри історії СРСР та УРСР, а у 1990 р. їй присвоєне вчене звання професора.

 

Рубіж 1980–1990-х рр. був переломним не лише в житті Г.К. Швидько, але й всієї країни. Процес «перебудови» розширив свободу творчості та активізував суспільно-політичні та національно-культурні рухи. На історичному факультеті Дніпровського університету було піднято питання про відкриття кафедри історії України, завідувачем якої й було призначено професора Г.К. Швидько.

 

Що було далі?

На прохання Жіночої ради Дніпровської політехніки Ганна Кирилівна поділилася історією свого життя і діяльності у найстарішому вищому закладі нашого краю. В цьому нарисі читачі знайдуть чимало цікавих фактів з історії НТУ «Дніпровська політехніка».

 

Чверть століття причетності до історії першої вищої школи на Придніпров’ї

 

Ця сторінка, а радше розділ, історії життя розпочата восени 1995 року і відкрита, можна сказати, не з власної волі та майже несподівано. Так іноді трапляється, коли “коса находить на камінь“. Проте, на душі було тяжко і тривожно. В минулому залишилися колеги, учні, створена кафедра, що знаходилася в стадії піднесення й уваги до неї громадськості на хвилі розбудови незалежної держави, авторитет і повага (останнє з лексикону офіційних в ті роки характеристик, але приємно думати про їх адекватність), а попереду – невідомість, новий колектив, загальна атмосфера, сумнів у потрібності набутої професії у технічному виші. Знала тільки – назад вороття не буде, нехай і заради збереження своєї гідності, але ж пішла сама і сама просила прийняти на роботу там, де завідомо буде некомфортно працювати – знаю всього кілька викладачів-істориків. Навіть ректора майже не знала – до цього доводилось декілька разів бачити на заходах культурно-історичного характеру, здається в музеї ім. Д. Яворницького. Пригнічений настрій патріота свого університету (так себе завжди відчувала зі студентських років) посилювався фізичними стражданнями через активну фазу захворювання суглобів.

Противагами песимізму були тільки підтримка чоловіка (на той час директора історичного музею ім. Д. Яворницького) та впевненість у позитивній репутації в середовищі активної громадськості, принаймні, міста. Вважаю, що люди сільського походження (надто ще не таких далеких часів) завжди відчували на собі роль громадської опінії, яка впливала на формування характеру і поведінки таких чеснот, як відношення до роботи, повага до старших і керівників, готовність надати допомогу в разі необхідності тощо. Навіть найближчі друзі та колеги-учні не могли зарадити справі й заспокоїти, бо ніхто не був посвячений у намір змінити місце роботи, окрім однієї співробітниці кафедри, яка зненацька застала мене в кабінеті у сльозах після вирішальної розмови (по суті, “або-або“), та, мабуть, і вона думала, що то намір на емоції...

Отже, у призначений день і час відбулася зустріч з ректором гірничої академії Г. Г. Півняком, який тоді очолював і Раду ректорів вишів України та добре знав стан справ у вищих навчальних закладах; це, мабуть, сприяло тому, що він з розумінням сприйняв мотиви мого переходу з університету до гірничої академії, знайшов обнадійливі слова…

Проте, залишимо осторонь емоції, можливо, і вельми цікавий сюжет сприйняття несподіваної колеги завідувачем кафедри та колективом, в якому мені судилося працювати (пізніше жартома я називала себе “подкидышем“ в колективі). Природно, що різними каналами нові колеги з’ясовували причини незрозумілого переходу з університету, наявність негативного “хвоста“. Немає. І не могло бути.

А мені вже ніколи було мучитися сумнівами й острахом невідомості. Як історик і краєзнавець відразу відчула подих часу в тепер вже моїх стінах першого вищого навчального закладу в нашому краї. Адже це його професорсько-викладацький склад був ініціатором створення в Катеринославі Наукового товариства (КНТ, 1901 р.), яке поширювало серед населення культурно-освітні та технічні знання. Це КНТ і особисто директор Катеринославського вищого гірничого училища (КВГУ, згодом – інституту) С. М. Сучков брали участь у створенні губернської Вченої архівної комісії (1903 р.), по суті, історичної установи, що відіграла велику роль у віднайденні, збереженні та публікації історичних джерел з державних установ, церков і приватних зібрань. Катеринославське наукове товариство долучилося й до підготовки та проведення в губернському місті 1905 р. ХІІІ Археологічного з’їзду і видання об’ємного “Наукового збірника“ краєзнавчих матеріалів за редакцією професора хімії В. В. Курилова. КНТ ініціювало й запрошення на посаду директора обласного музею (нині – ДНІМ) відомого козакознавця, етнографа й археолога, на той час професора Московського університету Дмитра Івановича Яворницького. Ще пізніше велика група вчених Катеринославського гірничого інституту на чолі з директором (ректором) Миколою Йосиповичем Лебедєвим клопоталася і провела значну організаційну роботу по створенню і функціонуванню в Катеринославі Вищих жіночих курсів (1916 р.), які стали початком виникнення незабаром університету та медичного інституту. І це ще не все. Відомо, що до Катеринославської “Просвіти“, яка виникла на хвилі культурно-національного руху під час Першої революції в Російській імперії 1905–1907 р., належали деякі викладачі та співробітники гірничого інституту. Серед них найвідоміший – професор Михайло Михайлович Федоров (пізніше – директор Інституту технічної механіки АН УРСР, академік, фундатор наукової школи гірничих механіків). Насамкінець, студенти КВГУ були активними учасниками революційного руху 1905–1907 р. Такий “послужний список“ гірничого (з 1992 р. – Національної гірничої академії) не міг не вплинути на швидкий процес мого входження в новий колектив, фактично на відсутність якогось дискомфорту.

Все зазначене поєднувалося з максимально сприятливими умовами роботи “на новому поприщі”. Так, відразу було узгоджено питання про перехід (переведення) з університету мого аспіранта першого року навчання Юрія Земського (нині вже знаний професор). Інші аспіранти залишилися в університеті, але всі були доведені до захисту дисертації. Варто зауважити, що Ю. Земський також, по-перше, повірив, що науковий керівник на новому місці роботи зможе довести його до захисту дисертації, по-друге, також підпав під магію славної історії і традицій гірничої академії. Власне, він став першим в системній підготовці кандидатів історичних наук на кафедрі. Звичайно, без підтримки ректора Геннадія Григоровича Півняка, очільника одного з провідних технічних вишів України, це було б неможливим. Він вміє передбачити перспективи розвитку вишу в різних аспектах (наукових, освітніх, економічних, міжнародних тощо). Як приклад: через два десятиліття виявилося, що “передбачив” (і спрямував на те зусилля всього колективу) його перетворення в технічний університет “Дніпровська політехніка” з включенням шерегу спеціальностей гуманітарного напряму.

З самого початку була абсолютна підтримка з боку завідувача кафедри професора Віктора Юхимовича Пушкіна, котрий без остраху якоїсь конкуренції також побачив реальний шлях розвитку кафедри, підготовки кваліфікованих кадрів, підвищення її авторитету і загалом гірничої академії. Дійсно, очолювана ним кафедра серед всіх інших однойменних у вишах регіону мала найбільший авторитет. Між іншим, цьому сприяв цілий ряд обставин, точніше, показників такого авторитету. Зазначу, що коли в Україні наприкінці 1980-х – початку 1990-х років розпочався процес переосмислення ролі соціально-гуманітарних кафедр у нових історичних реаліях, професор В. Ю. Пушкін разом з тодішнім завідувачем кафедри професором В. Г. Поставним і проректором з гуманітарних питань В. І. Тесленком розробили комплексну програму гуманітарної освіти і виховання студентів технічних вузів, за що отримали Диплом І ступеня Міністерства освіти України. Скористаюся тут витягом з ювілейної статті про В. Ю. Пушкіна (до 80-річчя з дня народження): “Саме на початку його керівництва кафедрою у вузах впроваджувалася нова навчальна дисципліна “Політологія”. Це була дуже складна справа за відсутності тоді розробленої та затвердженої Міністерством програми підручників і навчально-методичних посібників, а також відсутності професійно підготовлених викладачів. Завдяки його ерудиції, педагогічному досвіду і унікальному організаторському таланту студенти не відчували цих кафедральних проблем і отримували якісне викладання дисципліни. Віктор Юхимович невдовзі став одним із найавторитетніших в Україні політологів. З’явилися на кафедрі кваліфіковані політологи, в тому числі з базовою освітою”. Секція політологів, яку очолювала доцент Валентина Василівна Литвиненко, активно працювала над підготовкою навчально-методичних посібників, тестових завдань тощо. Звичайно, така робоча, творча атмосфера не могла не подобатися людині, яка звикла постійно працювати за покликанням, а не “з-під палки”.

Розслаблення в напруженості робочого ритму не було: всі “при ділі”. Ю. М. Чекушина та В. І. Федорова опікувалися підготовкою методичних матеріалів до викладання, власне, нової для колишньої кафедри історії КПРС навчальної дисципліни “Історія України”. Викладачі ділової української мови взагалі, здавалося, без відпочинку окрім великого навчального навантаження організовували різні заходи культурно-освітнього характеру, залучаючи широкий студентський актив. Через деякий час ця їхня робота була зосереджена у створеному ними ж Центрі української мови ім. Олеся Гончара. Його очолила доцент Світлана Євгенівна Ігнатьєва. У соціологів своїх проблем було достатньо. Ірина Сергіївна Полторак згуртувала навколо себе молодих соціологів, які відразу включалися в активну діяльність колективу кафедри.

Отже, в такому загальному робочому ритмі навіть при бажанні обмежитися “необхідним“ не можна було. Тим більше, що того року (1995-го) довелося за дорученням Міністерства освіти України працювати в складі групи вчених (С.В. Кульчицький, Я.І. Калакура, Б.І. Корольов), розробляючи програму курсу “Історія України” для технічних вищих навчальних закладів. Ще серйознішою для мене була підготовка “пробного” шкільного підручника “Історія України” так званого “нового покоління”. Адже, по суті, доводилося на свій розсуд (без нової програми) відбирати і компонувати матеріал. Раніше “периферійні” історики до такої справи фактично не залучалися. Значно легше розробляти якусь наукову проблему. А тут треба враховувати вікові особливості школяра, рівень професійної підготовки вчителя історії того часу, коли існували засвоєні ними протягом багатьох десятиліть ідеологічні штампи, коли не було місця для об’єктивного висвітлення історії. Взагалі, створення шкільних підручників з “Історії України” для різних класів заслуговує на окрему розповідь у контексті процесу державотворення і освіти. Зазначу тільки, що мені випало писати підручник для 8-го класу загальноосвітньої школи, який хронологічно охоплює ХVI–XVIII століття (мої наукові студії відносяться переважно до цього періоду). Доводилося часто зустрічатися з вчителями, бо тоді влаштовувалися публічні обговорення тексту. Це вимагало значних затрат часу. У 1996 р. цей перший підручник для шкіл всієї України був виданий великим накладом у видавництві “Генеза”. Згодом він у доопрацьованому згідно з новими програмами (вони кілька разів змінювалися) перевидавався, в тому числі російською та угорською мовами.

Для студентів Гірничої академії наша історична секція кафедри (до речі, вона була перейменована на кафедру історії та політичної теорії) підготувала навчальний посібник “Політична історія України”, редагуванням якого довелося займатися. А незабаром, коли у зв’язку з утворенням юридичного факультету кафедра взяла на себе обов’язок викладати навчальну дисциліну “Історія держави і права України”, на певний час основна увага була зосереджена на розробці навчальної програми та лекційного курсу з цієї дисципліни, а також написанні навчального посібника “Історія держави і права України”. Він отримав гриф Міністерства освіти і науки України і був опублікований вже у 1998 р. В наступні роки мною також був опублікований (з грифом Міністерства освіти і науки України) навчальний посібник для практичних занять з цієї дисципліни (“Хрестоматія”) та кілька навчально-методичних посібників для студентів-заочників. Пишу ці рядки не для того, щоб самій здивуватися, звідки бралися сили і час, а щоб показати, наскільки вся кафедра зайнята була проблемами підвищення рівня викладання і якості знань студентів.

Перехід на роботу в гірничому виші, природно, дещо змінив мої наукові студії. Стан здоров’я перекрив можливості для участі в міжнародних конференціях і зв’язків з вченими інших держав. Та й триваліші відрядження для роботи в архівах і рукописних відділах крупних бібліотек стали проблематичними. Хоча в столицю на короткий час вдавалося вибратися, оскільки до цього зобов’язувало членство у спеціалізованій вченій раді Інституту української археографії НАН України протягом більше двох десятків років поспіль. Очевидно, що спілкування з багатьма провідними українськими вченими на захистах дисертацій, різних наукових конференціях впливало на те, що не було відчуття відірванності від історичної науки, загального історіографічного процесу в Україні. Досить часто виступала офіційним опонентом на захистах докторських і кандидатських дисертацій, публікувала статті в енциклопедичних виданнях тощо. Важливо, що наукові заняття різного роду також заохочувалися, не було жодного випадку обмеження у відрядженнях, на що часто скаржилися колеги з інших вишів. Іноді вони висловлювали свою заздрість: невже в технічному виші історики можуть вільно їздити на наукові конференції, працювати в архівах, в тому числі Москви та Санкт-Петербурга (адже архівні джерела з історії нашої держави зберігаються саме там). А я “потихеньку” ставала все більшим патріотом мого (!) вишу, першого, з багатою історією.

До історії Катеринославського вищого гірничого училища, а нині вже Національного технічного університету “Дніпровська політехніка” безпосередньо звернулася відразу після того, як стала частиною його колективу. Першими публікаціями були невеликі статті про науково-технічну інтелігенцію України (читай: вчених КВГУ) в революційних подіях 1905–1907 рр., а також про документи Департаменту поліції стосовно антиурядової діяльності професора (майбутнього академіка) Олександра Митрофановича Терпигорєва.

Наближалася ціла серія різних ювілеїв (академії, музею ім. Д. Яворницького, КНТ, революції тощо), цього не можна було залишати без уваги. Так з’явилися публікації статей і документів, що висвітлювали ту чи іншу сторінку історії вишу або життя і діяльність окремих вчених-гірників. Спільно з історичним музеєм ім. Д. Яворницького у 2004 р. було видано невелику, але дуже цікаву книжку “Академік Д.І. Яворницький і перша вища гірнича школа України: Документи і матеріали” (автори: С. В. Абросимова, В. С. Савчук, І. М. Єлінов, Г. К. Швидько). Внаслідок архівних знахідок, наприклад листування Д. І. Яворницького та професора з гірничої механіки Михайла Михайловича Федорова, відкрилася таємниця участі професора в Катеринославській “Просвіті” та його роботи в Кам’янець-Подільському українському університеті. Так, у часописі “Бористен” з’явилася об’ємна історична розвідка “Невідомий додаток до відомої біографії”.

А далі в поле зору історика потрапив професор Йосип Ісаакович Танатар, відомий вчений, засновник наукової рудної школи, вихованець КВГУ першого набору (відповідно і першого випуску), який закінчив Мюнхенський університет і мав диплом доктора натурфілософії, забутий першовідкривач уранової руди в Жовтих Водах. На щастя, збереглися два томи архівної справи вченого, а в родинному зібранні – багато фотографій та інших матеріалів, що дали можливість написати про його нелегке життя і діяльність кілька статей та книгу “Криворожский Галилей” (2006 р.). Між іншим, вона стала обгрунтуванням для увічнення імені Й.І. Танатара в назві однієї з вулиць м. Мелітополя (де він народився).

А далі зійти з цього зачарованого дослідницього поля було вже просто неможливо. Відкривалися нові цікаві імена видатних вчених гірничого інституту, а в їх життєписі – цікаві або й трагічні сторінки. На сьогодні опубліковано більше чотирьох десятків нарисів про вчених нашого славного навчального закладу. Переважно, це професори “золотого віку” нашого вишу – першої чверті ХХ століття, коли формувалися знамениті наукові школи, були зроблені важливі наукові відкриття, з’явилися нові гірничі спеціальності, але ще не розгорнулися політичні репресії, ганебні судові процеси і несправедливі вироки, ще не перервалися повністю міжнародні наукові зв’язки. Серед імен, чиє життя і діяльність знайшли висвітлення в нарисах, професори: М. Й. Лебедєв, В. М. Маковський, Л. Л. Іванов, О. В. Гуськов, П. Г. Рубін, М. О. Павлов, Л. М. Фортунато, П. М. Леонтовський, Л. В. Писаржевський, Я. І. Грдина, О. М. Динник, І. Ю. Огієвецький та інші. Під жахливий молот репресій потрапили вчені І. П. Бухиник, А. Є. Гутт, І. С. Новосільцев, Г. Є. Євреїнов, С. С. Гембицький.

Пізніший період історії вишу відображений у нарисах про С. А. Волотковського, А. І. Зільбермана, Л. Д. Шевякова, О. В. Колоколова, І. Г. Лисицю, М. Я. Біліченка, Ф. В. Флоринського й ін. Варто зауважити, що паралельно історією гірничого інституту ґрунтовно займався керівник музею НГУ ім. О. М. Поля Іван Михайлович Єлінов, великий трудяга і ентузіаст своєї справи. Завдяки йому було відкрито багато цікавих фактів з історії нашого навчального закладу.

Столітній ювілей академії у 1999 р. урочисто відзначено зборами колективу в театрі опери та балету. Як годиться за традицією були присутні почесні гості, випускники гірничого інституту різних років. Були й інші заходи. Були публікації у різних виданнях, ряд інтерв’ю ректора у газетах і часописах, які не стільки розкривали історію вишу, скільки свідчили про якісний рівень розвитку навчального закладу та показували, які перспективи руху в освітній, науковій, інтеграційній тощо сферах бачить керівник. А от висвітлювати історію вишу більше належало нам, історикам. Тоді був виданий присвячений ювілею академії ”Щорічник” НГАУ. Вийшов збірник документів і матеріалів з історії політичних репресій 20-х – початку 50-х років ХХст. ”За відсутністю складу злочину...”, в якому вперше було опубліковано документи про репресованих вчених-гірників. Їх втрата, безумовно, негативно позначилась і на стані освіти й науки в гірничому інституті того часу. Документи були підготовлені до публікації завідувачем музею НГУ ім. О.М. Поля Іваном Михайловичем Єліновим. Тут варто зауважити таку обставину. Ще весною 1991 р. був прийнятий Закон ”Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”. На його виконання було відкрито доступ до архівів Служби Безпеки України. Тоді з’явився великий проект Національної академії наук України “Реабілітовані історією” під керівництвом академіка П. Т. Тронька (нагадаю: почесного професора нашого університету). В рамках цієї державної програми була утворена обласна редколегія по підтоговці і виданню серії книг під загальної назвою ”Реабілітовані історією” (до редколегії було включено й мене). Група дніпропетровських дослідників (серед них і ми з І. М. Єліновим) отримала допуск для роботи в архіві СБУ над судовими справами жертв політичних репресій. Ряд наших нарисів з цієї тематики надруковано в томі “Відроджена пам’ять” (1999 р.). Так що видані І.М. Єліновим документи судових справ вчених гірничого інституту відкрили трагічну сторінку його історії.

Власне, від ювілейного року завдяки зусиллям Народного музею НГУ ім. О. М. Поля й кафедри історії та політичної теорії йшов безперервній процес пошуку матеріалів, виявлення нових фактів з історії університету або з життя і діяльності окремих вчених. Так з’явилася моя монографія “Криворожский Галилей” (2006 р.) про вченого-мінералога Йосифа Ісааковича Танатара, “Нариси з історії Національного гірничого університету” (2006) І.М. Єлінова, спогади одного з перших професорів КВГУ Павла Германовича Рубіна, насичені іменами, подіями, фактами (2009). Зауважу, що “Нариси” і спогади П.Г. Рубіна під назвою “Записи” опубліковані за моєю редакцією (про це – тільки задля демонстрації обсягу роботи).

У 2003 р. очолюваний професором В.Ю. Пушкіним Інститут гуманітарних проблем започаткував документально-художню серію видань “Особистості НГУ: життя і творчість”, внаслідок чого маємо ряд надзвичайно цікавих мемуарів та спогадів колег про окремих вчених. Правда, у цьому брав активну участь від нас лише В.Ю. Пушкін (такий вже жанр видання, що не потребує зайвого стороннього втручання).

Час швидкоплинний. І вже наближалося 110-річчя НГУ. Накопичені матеріали з історії навчального закладу, наявність розрізнених публікацій у різних виданнях давали підстави для ідеї написання узагальненої, але стислої, історії НГУ від часу виникнення до сьогодення. Це була наша колективна праця (автори: професори В.Ю. Пушкін, Г.К. Швидько, доценти Д.В. Колісник, Л.О. Колісник, І.О. Кочергін, Г.Л. Первий, А.В. Поух, завідувач музею НГУ І. М. Єлінов) за редакцією проф. Г.К. Швидько. Кому доводилося бути науковим редактором, знає, як важко редагувати колективну цілісну працю (не збірник праць) з єдиними вимогами до стилю і змісту її частин. Наш колектив зміг подолати всі труднощі, розбіжності у поглядах не деякі питання. Наслідком колективної роботи стала поява на світ влітку 2009 р. об’ємної книги “Історія і сучасність Національного гірничого університету (1899-2009 рр.) ”. У передмові ректора НГУ академіка Г.Г. Півняка зазначено: “В монографії висвітлене тривале і розмаїте життя гідного окремої писаної історії вищого навчального закладу, що втілював у собі основні риси всіх епох у розвитку країни, історії міста і великого промислового регіону”.

І ще одне десятиліття промайнуло ніби мить. Щорічно у виданні “Моє Придніпров’я: календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на ... рік” з’являються нариси про наших видатних вчених (не тільки мої, але і колег – І. О. Кочергіна, Г. Л. Первого, П. О. Чорнобая) та загалом з історії університету. Оскільки Календар користується попитом у школярів області, то думаю, що вони також відіграють певну роль у виборі ними своєї професії.

Працюючи над різними сюжетами історії НГУ, звернула увагу на, здавалося б, очевидну прогалину. У нас майже немає відомостей про відповідальну і багатогранну діяльність очільників вишу різних років. Так з’явився задум зібрати матеріали про всіх, хто тривалий чи короткий час очолював навчальний заклад від часу його виникнення до наших днів. Це була досить тривала і досить важка справа, бо іноді відомості треба було збирати “по крихітках”. Наприклад, “формулярний список” (особова справа) першого директора КВГУ Сергія Миколайовича Сучкова не збереглася. У фонді гірничого інституту Державного архіву Дніпропетровської області є справа про знищення особових справ вчених з зазначенням їх обсягу. Особова справа С.М. Сучкова нараховувала 215 аркушів (між іншим, справа другого ректора М.Й. Лебедєва – 618 арк.). С.М. Сучков очолював КВГУ у 1899 – 1908 рр., тобто, в період його утворення і становлення як науково-освітньої установи. При ньому були закладені принципи фомування професорсько-викладацького корпусу та системи підготовки інженерів для гірничої і заводської промисловості, закладалися основи для виникнення наукових шкіл, налагоджувалися зв’язки з зарубіжними вищими навчальними закладами і провідними вченими. А що ми знаємо про нього як гірничого інженера, педагога, керівника вищої гірничої школи великого промислового регіону? Відомостей – мінімум. Випускник Петербурзького гірничого інституту, редактор фахового часопису акціонерного об’єднання власників гірничопромислових і металургійних підприємств півдня Російської імперії “Горнозаводской листок”, директор (ректор) КВГУ, віце-директор Гірничого департаменту, начальник Гірничого управління Південної Росії (воно знаходилося у Катеринославі), викладач статистики Катеринославського гірничого інституту. Це лише його службова кар’єра. Де і в якій родині народився, під впливом чого формувався його світогляд та визначився вибір професії, якою була його сім’я, коло спілкування, в кінці-кінців, за яких обставин він помер у 1921 р? З’ясування цього ще попереду. Скажімо, чим пояснюється його демократична позиція стосовно студентської активності у роки революції 1905 – 1907 рр. (це видно з документів поліції) чи його участь у діяльності губернської вченої архівної комісії? У спогадах одного відомого письменника знайшла інформацію про брата С.М. Сучкова, учасника демократичного руху у другій половині ХІХ ст., а разом з тим і згадку про його матір, яка мала англійське походження. Отже, “слід взято”, а далі треба шукати, бо кожна людина залишає свій слід на землі.

Тут сказано для прикладу лише про одного ректора. А їх було не так мало. Серед них і видатні особистості – вчені першої чверті ХХ ст. (М. Й. Лебедєв, О. М. Терпигорєв, С. А. Заборовський, Я. І. Грдина, Л. В. Писаржевський, В. М. Маковський), які тривалий (М. Й. Лебедєв) чи короткий (всі інші) час стояли біля керма вишу. Були й піддані політичним репресіям (М. І. Волін, Є. І. Черепов, П. І. Герасимов). Майже чверть століття гірничий інститут очолював Петро Григорович Нестеренко, на долю якого випали організаційне забезпечення евакуації ДГІ у 1941 р. та відбудова зруйнованих споруд інституту після повернення до рідного міста, відновлення науково-освітнього корпусу, забезпечення вченими і випускниками відбудови шахт Донбасу, розвідка вугленосності Західного Донбасу, що прискорило процес його промислової розробки.

2005

З осені 1982 р. до сьогодні перший у регіоні і найкращий (хто заперечить?) вищий навчальний заклад очолює 17-й ректор, видатний вчений, педагог і організатор вищої школи, академік НАН України Геннадій Григорович Півняк. У мене, гуманітарія, свій погляд на історію і сьогодення. Природно, що не можу оцінити істинну вартість наукових досягнень вченого (про це говорять дві Державні премії України в галузі науки і техніки). Для мене промовистими є такі факти: 37 років очільництва охоплюють різні епохи в розвитку країни, призначення на дуже відповідальну посаду згідно з наказом Міністерства і обрання на конкурентній основі шляхом таємного голосування професорсько-викладацького складу, співробітників і студентів. Тут треба бути непересічною людиною, вченим, педагогом, організатором. Інакше не стало б сили керманичу провести виш, цей “Ноїв ковчег”, по бурхливому житейському морю від гірничого інституту через статусні етапи Державної гірничої академії України, Національної гірничої академії України, Національного гірничого університету до Національного технічного університету “Дніпровська політехніка”. Це ж не просто зміна вивіски – це зростання, а зростання вимагає концентрації значних і спільних зусиль керівника і всього колективу. Досягнення мети неможливе без великих знань, мислення державного рівня, відчуття тендецій у розвитку економіки держави в цілому, науки і освіти, бачення перспективи курсу руху вишу. Звичайно, приємно перебувати “у променях слави” університету, керованого Людиною і Особистістю. Вже давно нікого не дивує, що професор історії України працює в технічному університеті, а не на історичному факультеті. Проте це так – ремарка по ходу розповіді. А підсумком роботи над дослідженням життя і діяльності керівників вищого навчального закладу у різні роки стала книга “Нариси з історії Національного гірничого університету (1899-2015): Ректори” (НГУ, 2015).

Переконана, що вивчення історії НТУ, життя, педагогічної і наукової діяльності вчених має продовжуватися, бо є що вивчати, є кому вивчати і є всі умови для таких досліджень.

Аби не повертатися до питання про евристичну роботу, яка в разі успіху завершується опублікованими статтями, брошурами та книгами, скажу наступне. Творча, спокійна атмосфера дала можливість для підготовки і видання двох об’ємних книг (крім вже названих) з іншої тематики, а також невеликої – мемуарного характеру. У цьому відношенні для мене був успішним 2004 рік. Тоді крім “Хрестоматії з історії держави і права України” була видана унікальна пам’ятка історії України першої чверті ХVIII ст., що зберігається в Центральному державному історичному архіві України, під назвою “Компут і ревізія Миргородського полку 1723 року”. Це ревізія складу населення та маєтностей однієї з адміністративно-територіальних одиниць Української козацької держави. Введення цієї пам’ятки до наукового обігу розширює джерельну базу для вивчення соціально-економічного розвитку козацької держави вказаного періоду. Крім того, хто шукає корені свого родоводу на Полтавщині, може спробувати знайти їх в поіменних списках козаків, міщан та селян виданої пам’ятки.

Того ж року у видавництві “Генеза” вийшла перша частина спогадів “У променях пам’яті” (К. 2004), в яких описано життя і побут маленького колгоспного села на Дніпропетровщині у другій половині 40-х – 60-х роках минулого століття через сприйняття автора.

Вважаю вартим назвати і монографію, написанню якої було віддано кілька років. Книга “Михайло Комаров і Катеринославщина” (Дн., 2011) є не суто науковою працею, а одночасно і краєзнавчим дослідженням. Чому М. Комаров потрапив у орбіту мого дослідницького інтересу? Михайло Феродович Комаров (1844 – 1913) – це мій земляк із слободи Дмитрівка Павлоградського повіту, який закінчив Катеринославську класичну гімназію, а потім юридичний факультет Харківського університету. Все своє життя він жив із заробітку, працюючи адвокатом. Але при цьому він став зачинателем української бібліографії, авторитетним літературним критиком, лексикографом, під орудою якого було напрацьовано і видано в 4-х об’ємних томах російсько-український словник, перекладачем, видавцем творів ряду призабутих авторів, просвітянином, який писав і видавав дешеві книжечки для народу з метою поширення природничих та історичних знань, громадським діячем, який спілкувався з І. Франком, М. Коцюбинським, Л. Українкою, Б. Грінченком, М. Лисенком, Д. Яворницьким та іншими відомими культурними діячами того часу. В “Українській літературній енциклопедії” (К., 1990) можна знайти окремі статті про М. Комарова, його брата Олександра (Степовика) та чотирьох дітей. Його син Богдан, продовжуючи справу батька на ниві бібліографії та поширення природничих знань серед народу і опинившись далеко від України, став заслуженим діячем науки і техніки Таджицької РСР. В моєму селі Дмитрівці нині одна з вулиць називається іменем Михайла Комарова. Герой названої книги ніколи не забував своєї малої батьківщини, хоча останні 25 років життя він провів у Одесі, там у науковій бібліотеці зберігається і “Архів М. Комарова”. А мені було надзвичайно цікаво заглибитися у складний культурний процес України останної чверті ХІХ – початку ХХ ст.

Ретроспективний огляд роботи в колись для мене новому і малознайомому, а тепер вже своєму колективі буде щербатим без врахування одного з важливих напрямів занять кафедри, у яких також довелося взяти безпосердню участь. Мова йде про дослідження історії і культури рідного краю. Для мене ж це не була якась нова сфера діяльності, і був певний досвід. Тим більше, що весною 1991 р. на установчих зборах краєзнавців та громадськості у присутності Голови Всеукраїнської спілки краєзнавців України академіка Петра Тимофійовича Тронька мене було обрано головою правління обласної організації краєзнавців (нині – Національної спілки краєзнавців України). Зауважу, що організаційне відродження історичного краєзнавства в державі після десятиліть його фактичної заборони в межах Союзу відбувалося досить повільно. Правда, дещо кращою була ситуація в столиці та крупних університетських містах. Краєзнавців нашої області – як вчених, так і аматорів – можна було назвати поіменно. Та й до юридичного оформлення організації в межах області (з її низовими структурами) було ще далеко. Але пожвавлення відчувалося, “по ходу” напрацьовувалися форми роботи.

2006

Тягар обов’яків нового громадського доручення спочатку проявився у своєрідному вигляді. Першими стали дошкуляти люди поважного, а то й похилого віку, які вважали себе краєзнавцями вже тому, що цікавилися, а не досліджували якесь питання з історії чи культури краю. Вони вимагали рекомендувати до друку статтю або брошуру, яка переважно була компіляцією з існуючої літератури або просто вигадкою з додатком гасел. Витративши час на читання таких нісенітниць, треба було ще знайти відповідні слова для пояснення автору (іноді дуже амбітному), що треба допрацювати, знайти документи і т.д. та побажати успіхів. З часом таких краєзнавців ставало все менше, натомість, розширювалося коло людей, дійсно захоплених краєзнавчими пошуками. Зауважу принагідно, що цьому певною мірою сприяло і спілкування з краєзнавцями на засіданнях клубу “Ріднокрай”, який виник восени 1990 р. при відділі краєзнавчої літератури обласної наукової універсальної бібліотеки завдяки завідувачці Надії Миколаївні Титовій (нині – вона є директором бібліотеки).

Найлегше було щось дослідити, написати, виступити з доповіддю. Треба було також відстежувати появу краєзнавчих праць, давати рецензії на краєзнавчі дослідження чи на прохання автора писати передмову... Активізація науково-краєзнавчих занять кафедри як творчого колективу відноситься до кінця 90-х років. На її базі виник вже згаданий раніше Інститут гуманітарних проблем (директор професор В.Ю. Пушкін). Моя аспірантка Л.І. Удод підготовила кандидатську дисертацію на тему: “Роль історичного краєзнавства у відродженні історичної пам’яті українського народу (1980 – 1990-і рр.)”, яку захистила у 2001 р. Але не цей факт можна вважати відправним у відкритті важливого напряму роботи нашого колективу. ІГП, обласна організація краєзнавців за рішенням Правління ВСК України підготовили і провели 27-28 вересня 1999 р. в стінах гірничої академії ІХ Всеукраїнську наукову конференцію ”Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи”. З програмною доповіддю виступив академік П.Т. Тронько. Ця подія, ніби не зовсім властива технічному вишу, по-перше, була визнанням давніх краєзнавчих традицій навчального закладу, якому саме тоді виповнювалося сто років з часу заснування (згадаймо участь КВГУ у підготовці і проведенні в Катеринославі ХІІІ Археологічного з’їзду), по-друге, вона дала поштовх активізації та урізноманітненню нашої діяльності у цьому напрямі.

Найбільш промовистим показником нашої роботи цього напряму можна назвати щорічне проведення регіональної краєзнавчої конференції з чітко визначеної попередньо проблеми з історії та культури Придніпров’я. Участь у таких коференціях дослідників з багатьох міст України, в тому числі й Київа, була основною мотивацією перетворення конференції з регіональної на Всеукраїнську. За період проведення наших краєзнавчих конференцій вже з’явилися і певні традиції. Між іншим, учасники конжної конференціх не тільки відзначають високий рівень (науковий, організаційний, освітній) такого зібрання краєзнавців, а й звертають увагу на відношення керівництва університету до роботи ”гуманітаріїв”, до їх наукових, і краєзнавчних, зокрема, занять. Дехто просто з подивом і захопленням говорить, що завидує нам. Це, звичайно, приємно, і це правда.

2005

Оскільки, як правило, доповідачі оприлюднюють результати відкриття ними раніше невідомих фактів з історії та культури Придніпров’я, згодом вони, з урахуванням заданих питань та дискусії, подають наукові статтті до опублікування в нашому науковому щорічнику “Історія і культура Придніпров’я: Невідомі та маловідомі сторінки”. Як головний редактор цього щорічника можу з задоволенням відзначити, що він має свого читача, який цікавиться багатою історією та культурою рідного краю. А як просто історик, що працює й на цьому дослідницькому полі, зазначу відсутність зосередження на розробці якоїсь однієї проблеми чи одного періоду. Про вивчення історії університету, життя і діяльності вчених вже говорилося раніше. У 2003 р. вийшла моя книжка ”Катеринославський Піквікський клуб (1858-1860)”, в якому на основі архівних матеріалів про літературне товариство, яке, проіснувавши менше трьох років мало великий моральний вплив на місцеве суспільство і стало органічною частиною історії міста. При бажанні побачити тематику краєзнавчих сюжетів можна у бібліографічному покажчику праць (НГУ, 2014). Сьогодні (вірніше, в останні роки) мене цікавить історія перших промислових підприємств Катеринослава. Щойно вийшла з друку невелика книжечка (64 стор.). ”Загадкова шовково-панчішна фабрика”. Але щоб її написати, треба було кілька років просидіти в обласному архіві. Впертість нагороджується – таки вдалося повторити архімедове: ”Еврика”. Так через труднощі, але із задоволенням і рухаємося далі.

Завершуючи розповідь про краєзнавчі заняття, до яких причетна, маю сказати про ряд кандидатських дисертацій, виконаних моїми аспірантами. У 2004 р. І. О. Кочергін захистив дисертацію ”О. М. Поль і його місце в суспільно-політичному житті та економічному розвитку Півдня України другої половини ХІХ ст”. (за два роки до того він видав монографію про О. М. Поля). Наступного року аспірант О. О. Петров захистив дисертацію про діяльність земських статистичних закладів південно-українських губерній у другій половні ХІХ – на початку ХХ ст. А. В. Поух виконав кандидатську дисертацію з проблеми етнічного походження та формування українського козацтва (2005). 2008 року аспірантка О. С. Двуреченська видала монографію і захистила дисертацію на тему: ”Міське самоврядування Катеринослава: структура та напрями діяльності (кінець ХVІІІ – початок ХХст.)”, а О. В. Старік – на тему: ”Матеріальні та культові пам’ятки запорозького козацтва на території Південної України”. П. О. Чорнобай у своїй дисертації дослідив процес формування технічної інтелігенції на Катеринославщині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. (2010). Нещодавно аспірантка М.В. Шевченко захистила кандидатську дисертацію ”Академік К. Г. Воблий як економіко-географ, історик та краєзнавець”. Додам також, що пошукач, викладач кафедри історії України Національного університету ім. Олеся Гончара І. А. Шахрайчук у 2013 р. захистив дисертацію ”Рух опору на Дніпропетровщині у період її окупації під час Другої Світової війни”. І. О. Кочергін до списку виконавців дисертацій з краєзнавчої тематики встиг потрапити двічі, бо у 2016 р. захистив докторську дисертацію на тему: ”Катеринославське дворянство в умовах трансформації соціальних відносин (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.” Тож у мене як наукового керівника проблеми безробіття не було.

Раз вже мова зайшла про дисертації скажу, що на сьогодні їх захищено двадцять, в тому числі 15 виконано аспірантами кафедри історії та політичної теорії НТУ, а інші – то мої вихованці, що залишилися на історичному факультеті, який я колись з таким душевним болем покинула, проте довела дисертантів до захисту (О. М. Посунько, С. М. Каюк, І. М. Ковальська-Павелко).

Без створення в НТУ і на кафедрі сприятливих умов, мабуть, не були б виконані і докторські дисертації. Про захист І. О. Кочергіна вже сказано. Першим на кафедрі захистив докторську дисертацію В. О. Василенко (2007 р.), ставши одним із небагатьох в Україні вчених з проблем історії Великого князівства Литовського, до складу якого колись входили українські землі. Приємно, що наш колишній аспірант Ю. С. Земський у 2002 р. в спеціалізованій вченій раді Інституту української археографії НАН України захистив докторську дисертацію (також була у нього науковим консультантом). А поза меж нашого університету докторську дисертацію виконала Т. Ф. Литвинова (2012).

2003

Крім наукового керівництва та консультування маю й інші заняття наукового порядку. Бо здійснюю наукове редагування згаданого щорічника ”Історія і культура Придніпров’я: Невідомі та маловідомі сторінки”. Маємо вже 14 випусків цього фахового видання. У зв’язку з утворенням у 2006 р. Регіонального відділення Науково-дослідного інституту історії козацтва Інституту історії України необхідність у виданні збірника статті з козацької тематики. Тому редагую ще й науковий збірник ”Січеславський альманах”. А велику допомогу у підготовці цих видань до публікації надають мої вихованці І. О. Кочергін та Б. О. Галь.

Завершити коротку розповідь про переборення своїх страхів при входженні в стіни Гірничої академії та до нового колективу цікавою і різноплановою роботою, хочу таким висновком: мені тут завжди було комфортно. Я знайшла тут багато друзів, шановних моїх колег. Сподіваюся ще розказати про них при нагоді.

1999 – кафедра історії та політичної теорії Стоять: Чорнобаєв Володимир Іванович, Стєпєнькін Станіслав, Єлінов Іван Михайлович, Поух Анатолій Володимирович, Жданова Ганна Григорівна, Костюк Наталія Володимирівна, Ігнатьєва Світлана Євгенівна, Чумак Олена Леонідівна, Сіліна Зоя Георгіївна, Баранник Ліана Олексіївна, Ченцова Надія Володимирівна, Філоненко Валентина Михайлівна, Красова Нонна Петрівна, Галь Богдан Олександрович, Бородай Петро Олексійович, Зєнкін Михайло Володимирович, Перший Геннадій Леонідович Сидять: Чекушина Юлія Миколаївна, Марчук Лариса Анатоліївна Литвиненко Валентина Василівна, Швидько Ганна Кирилівна, Пушкін Віктор Юхимович, Жаркова Світлана Євгенівна, Полторак Ірина Сергіївна, Федорова Валентина Іванівна, Ватченко Лариса Григорівна

Тут працюючи, відчула і повагу до себе, до моєї праці. Інакше не отримала б почесне звання заслуженого професора університету. Значить, скільки стане сили – ще послужу, бо університет сьогодні вийшов на якісно новий рівень і потребує великої і злагодженої колективної роботи.