НТУ «Дніпровська політехніка»

З ІСТОРІЇ ЖІНОЧОГО РУХУ

Жіночі ради в нашій державі ведуть свою історію з кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст. Вони переживали активні роки своєї діяльності, періоди угасання і навіть припиняли своє існування, але кожного разу відроджувалися. Активістки мали справу з проблемами трудових і виробничих відносин, освіти, охорони здоров’я, сім’ї та побуту.

У 1980-ті рр. жіночі ради вкотре активізували свою діяльність. На Всесоюзній конференції у січні 1987 р. було прийнято "Положення про радянських жінок", що передбачало відродження цих суспільних органів на підприємствах, в організаціях, а також по територіальному принципу.

Завжди цікаво: хто був першим, з чого все починалося, як розвивалося?

На сьогодні вдалося знайти небагато інформації про жіночі ради університету, установ міста, держави. Але ж і ці «крупинки» дають уявлення про історію жіночого руху, в якому з самого початку брали участь найкращі – небайдужі, ініціативні, творчі – представниці нашого суспільства.

Цікавою та пізнавальною саме з цього питання виявилася знайдена стаття кореспондента П. Янченко «ДМК-129! Женское движение: страна, город, комбинат». Вважаємо доречним ознайомити вас з нею у скороченому вигляді.

* * *

ДМК-129! ЖІНОЧИЙ РУХ: КРАЇНА, МІСТО, КОМБІНАТ

П. Янченко, кореспондент

Організований рух жінок розпочався в Україні ще у ХІХ столітті. Стартом стало створення у 1884 році в Станіславі (нинішній Івано-Франківськ) «Товариства руських жінок», організованого українською поетесою Наталією Кобринською. Проте жіночий рух – це не лише боротьба прекрасної половини людства за свої права. Це ще й багатогранна діяльність у сфері благоустрою навколишнього світу. Адже жінка може створювати затишок не лише у своєму будинку, а й у тому середовищі, в якому проходить її життя загалом: в її країні, місті, на роботі, включаючи навіть металургійне виробництво, про що, зокрема, йтиметься у цій статті.

Активізація радянських жінок

Як відомо з історії, із заснуванням СРСР почалося масове впровадження у виробництво жіночої частини населення країни. Без включення жінок до соціалістичної боротьби робоча армія ризикувала залишитися наполовину неорганізованою, і «жіноче питання» стало рубом. Як результат в 1920-30-ті роки жіночий рух набрав великих обертів у масштабах всього Союзу, включаючи Кам'янське (колишній Дніпродзержинськ) і Дніпровський державний завод.

Перші радянські роки ознаменувалися гаслом «Геть каструлі!», і жінки, нарівні з чоловіками, стали поповнювати ряди токарів, шлакоукладачів, трактористів і навіть військових. Все це вимагало підведення ідеологічної бази та супроводжувалося відповідною кампанією.

Програма діяльності серед жінок була намічена ще на Першому всеросійському з'їзді робітниць у листопаді 1918-го, після чого, особливо після закінчення громадянської війни, розпочалася робота з подолання жіночої пасивності та залучення до організацій через агітацію.

Забезпечивши рівноправність жінок згідно із законом, партія висувала перед ними завдання – завоювати рівноправність за фактом. В результаті жінки активно влилися у громадську діяльність. Хтось – з особистої ініціативи, намагаючись будувати найкраще життя. Хтось – з ініціативи партії. Але, незалежно від мотивів конкретних людей, а також від державної політики СРСР, результати жіночого руху в будь-якому випадку були досить благотворними і заслуговують на високу оцінку.

Зрештою, у жіночий рух були залучені жінки-робітниці, жінки-інженери, а також жінки-домогосподарки. Більшість останніх складали ті, чиї чоловіки займали посади виробничих керівників. Саме так було в Кам'янському, де активний жіночий рух очолила Марія Манаєнкова, чоловік якої Йосип Манаєнков був директором Дніпровського заводу з 1927 року по 1931-й і з 1933-го по 1937-й.

Ініціатива Орджонікідзе

Йосип Манаєнков був призначений директором Дніпровського металургійного заводу у віці 31 року. Марія Манаєнкова, якій тоді було двадцять п'ять, переїхала до Кам'янського з Дніпропетровська, де вона народилася. 1930-го нарком важкої промисловості СРСР Серго Орджонікідзе вперше відвідав Кам'янське. Тут він ознайомився з ходом будівництва коксохіму, якому того ж року було надано його ім'я, а також проінспектував металургійний завод ім. Дзержинського.

Серго Орджонікідзе на заводі ім. Дзержинського серед робітників. 1933 р.

Відмовившись від готелю, нарком оселився в будинку директора ДМЗ І. Манаєнкова, яким й опікувався з того часу, побачивши в ньому відповідального фахівця-професіонала. Це було правдою – завод незабаром після приходу Йосипа Манаєнкова досяг дореволюційних показників виробництва.

За кілька років у Радянському Союзі зародився рух дружин командирів виробництва, інакше – рух громадських активісток. Згідно з поширеною версією, все пішло з того, що Орджонікідзе, проїжджаючи Уралом, прибув на Красноуральську підстанцію. Біля неї було розбито акуратний палісадник, на якому дружина начальника підстанції висаджувала квіти. Ця картина, з легкої руки Орджонікідзе, стала початком великого і не завжди однозначного громадського руху, в якому брали участь десятки тисяч жінок СРСР. Від дружин інженерно-технічних працівників (ІТП) потрібно було облаштовувати робочі гуртожитки та бараки, організовувати дитячі садки, ясла, літні табори й санаторії, курси лікбезу, бібліотеки та громадські лазні, інспектувати заводські їдальні, саджати дерева і взагалі робити все можливе, щоб покращити життя на підвідомчих їх чоловікам підприємствах.

Тим не менш, епіцентром розвитку руху громадських активісток став не Красноуральськ, а Кам'янське, точніше, завод ім. Дзержинського. Тут, за найдіяльнішою участю Серго Орджонікідзе, Марія Манаєнкова, яка до цього була лише тінню свого чоловіка-директора, виступила ініціатором руху дружин інженерно-технічних працівників.

Йосип і Марія Манаєнкови з дітьми

Манаєнкова та «Рада дружин»

У травні 1935 р. в Кам'янському з ініціативи наркома було скликано першу організаційну нараду одинадцяти південних заводів, а Марія Манаєнкова стала лідером нового величезного руху, що охопив промисловий південь країни. Травнева нарада стала підготовкою до триденної Всесоюзної конференції дружин ІТП, що відбулася на заводі Дзержинського 23-25 жовтня 1935 року.

Виступаючи на конференції з доповіддю, Марія ознайомила делегаток зі своєю практикою на Дзержинці. Діяльність дружин інженерно-технічних працівників Кам'янського заводу полягала у впорядкуванні підприємства та його околиць. Щоб зробити завод привабливішим, дружини ІТП висаджували клумби, дбали про влаштування фонтанів та чистоту в їдальнях. «Рада дружин» домоглася обладнання для десяти дитячих садків, шефувала над гуртожитками, організовувала культурні гуртки та лекторії.

Всепівденна конференція дала бурхливий поштовх колективам південних металургійних заводів. Незабаром хвиля цього руху розлилася по всій країні Рад і призвела до Всесоюзної наради дружин інженерно-технічних працівників, організатором якої став той самий Серго Орджонікідзе. А на самому гребені цієї великої хвилі опинилася Марія Манаєнкова, жінка, про існування якої знали досі лише в Кам'янському.

Манаєнкова вручає квіти Сталіну. Картина радянського автора

У Дніпропетровську на заводі ім. Петровського рух дружин ІТП і стахановців підхопили у жовтні 1935 року – відразу після Кам'янської конференції дружин командирів металургії Півдня. У грудні 1935 р. на мелітопольському заводі ім. Мікояна було скликано першу конференцію дружин інженерів, техніків і стаханівців.

«У березні 1936-го в Дніпродзержинську відбулася нарада організаційного бюро щодо скликання Всесоюзної наради дружин інженерно-технічних працівників. Серго Орджонікідзе приділив багато уваги членам оргбюро, уважно розпитував кожну про роботу, умови, давав поради, вчив» (М. Манаєнкова «Натхненник руху дружин», журнал «Громадська діячка», 1936, № 5).

І ось у середині травня 1936 року в Москві було скликано Всесоюзну нараду дружин командирів важкої промисловості. Число делегаток становило декілька тисяч осіб, а від Дніпродзержинська (за різними джерелами) – від чотирнадцяти до вісімнадцяти громадських діячок. Для дніпродзержинської делегації було організовано зустріч із Надією Крупською.

М. Манаєнкову удостоїли ордена Трудового Червоного Прапора, яким нагороджували за великі трудові заслуги перед СРСР. На нараді, як голова жіночої ради Дзержинки, вона сиділа в президії поряд зі Сталіним та Орджонікідзе. То був величезний зліт для дружини директора Дніпровського металургійного заводу. Не знала вона лише про те, що невдовзі, після арешту чоловіка, її слава зміниться безслав'ям і п'ятьма роками таборів, присуджених їй як дружині ворога народу. Але від цього Манаєнкову відділяв ще цілий рік, і, повернувшись додому, вона й інші учасниці жіночого руху взялися за свою справу з подвійною енергією.

Ну а 1937-му рух дружин ІТП в СРСР опинився у великому занепаді. Після самогубства (або вбивства) Орджонікідзе новий нарком Лазар Каганович розпочав велику «чистку», тобто репресії серед керівників, якими опікувався його попередник.

Дружини репресованих начальників, тепер уже ворогів народу, природно, усувалися від будь-якої діяльності в жіночому русі. А багато з них було засуджено за 58 статтею КК СРСР як контрреволюційні злочинці. Така ж доля спіткала і Марію Манаєнкову, чоловіка якої розстріляли 1938-го.

У результаті жінка, яка була ініціатором руху дружин ІТП у Дніпродзержинську, нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, яка сиділа поруч зі Сталіним у президії і вручала йому квіти, провела п'ять страшних років у виправно-трудовому таборі. Звільнена з ув'язнення, Марія Манаєнкова у середині сорокових повернулася до Дніпродзержинська з надірваним здоров'ям. Потім вона кудись зникла (говорили, що поїхала до дочки), а потім знову повернулася. Худенька, завжди акуратно одягнена, вона вела замкнутий спосіб життя і померла на початку сімдесятих.

Жіночі ради

Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років для керівництва роботою серед жінок стали створювати жіночі ради на підприємствах, в установах, колгоспах та радгоспах. Повсюдно також було організовано районні та міські жіночої ради, які діяли аж до розпаду СРСР. Широко відомою була діяльність Комітету радянських жінок, заснованого у вересні 1941 як Антифашистський комітет радянських жінок. Відразу після створення його очолила знаменита льотчиця Валентина Гризодубова, а з 1968 по 1987 рр., протягом майже 20 років, комітетом керувала перша радянська жінка-космонавт Валентина Терешкова.

1990-1992 роки стали періодом структурного переоформлення системи жіночих рад, що завершився реєстрацією Спілки жінок України у 1993 р. Загалом в Україні сьогодні існує не менше сорока різних громадських жіночих організацій та фондів.

Так чи інакше, період перед розпадом Союзу та наступні 1990-ті роки були часом, коли на жіночу раду почали дивитися як на пережиток утопічного соціалістичного минулого. Доводити, що це не так, відтвореним жінкам довелося конкретними справами, багатогранною та копіткою роботою.

* * *

Ось на таку історичну довідку ми натрапили. Спираючись на неї, спробуємо побачити, як відбувалося становлення Жіночої ради Дніпровської політехніки.

Є думка, що перші кроки жіночого руху в нашому виші було зроблено після відкриття Вищих жіночих курсів (1916 р.) при Катеринославському гірничому інституті (сьогодні – НТУ «Дніпровська політехніка»). Виявляється, до цього часу дівчата виборювали своє право на вищу освіту. Спеціальний циркуляр Міністерства народної освіти від 20 липня 1863 р. забороняв усім кураторам вищої освіти в освітніх округах надавати дозвіл «особам жіночої статі відвідувати університетські лекції».

В нашому місті існував рух за вищу освіту жінок, представниця якого О.В. Тихонова разом з промисловцем М.С. Копиловим та викладачами і професорами Гірничого інституту (Л.В. Писаржевський, В.О. Волжин, С.А. Заборовський, Л.Л. Іванов, М.Й. Лебедєв, Е.А. Штебер, О.М. Терпигорєв, С.Б. Шарбе) увійшли до складу ініціативної групи із заснування Вищих жіночих курсів у Катеринославі (1913 р.), які в подальшому стали основою створення у місті класичного університету (1918 р.).

Сьогодні важко віднайти інформацію щодо історії діяльності Жіночої ради в університеті. Але завдяки публікаціям в інститутській газеті «Артемівець», уявлення можна скласти.

Артемівець № 38(1853) від 22.12.1975